Наверх
Меню
Меню
Интервью
01/05
Леон Тарасевич: "Людина, у котрої немає власної країни, завжди буде сиротою".
in art 21.jpg
in art 21.jpg

Леон Тарасевич: "Людина, у котрої немає власної країни, завжди буде сиротою".

Автор інтерв'ю і тексту: Дана Пінчевська

 

Ця розмова розпочалась у Києві, а закінчилась у Варшаві, і сталося це досить давно: у 2010 році. Оминаючи делікатним мовчанням причини, завдяки яким цей текст опинився в шухлядці і пролежав там стільки років, - скажімо, щоб не переобтяжувати і без того важку карму винуватців цієї історії, - спробую пояснити, чому публікую цю розмову тепер.

Мені йдеться про спогади, що допомагають відтворити обставини мирного часу. Його проблематику, його інтереси, коло його зацікавлень.

Мені, як завжди, йдеться про позаідеологічне мистецтво; мистецтво, вільне від політичного, соціального, чи, скажімо, побутового тиску. 

Мені йдеться про уявлення щодо мистецтва, - а також стосовно викладання у творчих ВНЗ, національних питань etc. - художника, чий живописний талант здається винятковим не тільки мені.

Якщо вірити Інтернету, з 2010 року дотепер Леон Тарасевич втілив кілька проектів, в тому числі дотичних до public space art. Мені здається, всі вони пасували б Україні.

А що деякі бажання з часом збуваються, сподіваюсь, що, окрім суто терапевтичних якостей цієї розмови, що принаймні ненадовго поверне читача до довоєнних часів, вона, можливо, стане одним зі стимулів створити, - чи, принаймні, продумати, - таке майбутнє, в котрому українські глядачі отримають змогу переконатись на власні очі в тім, за що мистецтвознавці так охоче пишуть про твори цього митця.  

   

 

         - Пане Леон, вітаю. Ми познайомились з Вами у Києві, на відкритті Вашої виставки, наприкінці серпня 2010 року. Це була Ваша перша виставка в Україні? Чи Ви вже виставлялись у цій країні раніше?

         - Ні, не перша. Перша була в 1990-х роках, у Центрі сучасного мистецтва, разом з Тіберієм Сільваші; половину творів робив він, половину — я. Потім була виставка “Занурення”, де виставлялись кілька художників. Так що я не вперше був в Києві.

         - Вашу виставку було приурочено до від'їзду до США пана Єжи Онуха, котрий багато років працював в галузі сучасного мистецтва в Україні і напрочуд багато, як мало хто, в цій області зробив, як для окремих художників, так і для суспільства загалом. Було сказано, що це його останній кураторський проект в Україні. Скажіть, вжита Вами символіка була також пов'язана і з його діяльністю?

         - Я думаю, це не остання його виставка в Україні. Це йому тільки так здається, що остання. Але ж я його знаю від 1983 року, від того моменту, коли він очолював галерею “Диканька” в Варшаві, в котрій у мене відбулась перша моя виставка, ще перед дипломом. Потім ми заприятелювали. З одного боку, шкода, що він поїхав до Штатів. Була така думка, що він залишиться тут, в варшавській Академії мистецтв, і вестиме майстерню з новими медіа. Коли я був у Києві зі студентами, вони мене прямо питали, — чому такої людини немає у нас, у Польщі. Але так не сталось, і він поїхав у Нью-Йорк. Проте світ малий, — я сподіваюсь, ми ще будемо працювати разом.

 

         - Було б добре. Адже якщо тут, у Польщі, Єжі Онух може вважатись характерним представником вчителів, котрі тут є, і котрих тут немало, то в Україні він належав до тієї категорії інтелектуалів, котрої там просто не існує.

         - На жаль, немає такої особи також і в Білорусі, — людини, котра б була звідкись із зовнішнього світу, уособлювала об'єктивну позицію, мала відсторонену точку зору і не була обумовлена місцевими особливостями сюжетів, що дало б змогу відділити золото від непотрібних речей. Але тут потрібен характер, бо це такі речі, в котрих, знаєш, в деяких країнах можуть і випадково вбити.

 

         - Пане Леон, Ви колись приїхали з Білорусі до Польщі, чи я помиляюсь, долучаючи Вас до емігрантів?

         - Я не приїжджав, — просто я народився на тих землях, де живуть білоруси, котрі тепер належать Польщі. Частина північно-східної Польщі — це землі, котрі після останньої війни опинились у Польщі; під час війни вони були німецькі, до 1939 року — у СРСР, а до 1919 року — також належали до Польщі.

         -  Чудово, — Вам не довелося витрачати енергію на подолання кордонів.         

          - Ні. Ми сидимо в хаті, а нам тільки постійно міняють паспорти, і кожен хоче, щоб ми були патріотами і любили вітчизну.

 

         - В цьому є щось напрочуд точне стосовно українців також.

         - Після акції “Вісла”, після того, як інтелігенція була знищена, нас не чіпали, — мабуть, вирішили, що вже досить.

         - Пане Леон, ми розмовляємо у Вашій майстерні на території нового факультету варшавської Академії мистецтв, на вулиці Спокійній, 15; скажіть, чи давно Ви працюєте з студентами? Скільки років Ви займаєтесь викладанням?

         - Я почав працювати в Академії у 1996 році. Так що пішов 14-й рік. Початково вів майстерню живопису, а зараз вже другий рік працюю у відділі мистецтва медіа.

 

 

         - Чому саме тут?

         - Ну, виник новий факультет, і тут почав працювати Гжегож Ковальський; потім я. Було цікаво організувати щось нове, скласти нову програму.

         - Чи не заважає Вам викладання займатись власним мистецтвом; своїм живописом?

         - Знаєш, тоді мені здавалося, що я допомагаю студентам, і ідейність була передусім. А тепер... Звичайно, це займає багато часу; я щотижня приїжджаю до Варшави, бо живу в селі, на Білосточчині. Але і раніше доводилося їздити до Варшави у справах різних мистецьких контактів. Знаєш, буває так, що людина щось починає, а потім почате якось само тягнеться роками; і так уже є.

 

         - Я бачила роботи Ваших студентів на великій виставці у Захенті, здається, чи в замку Уяздовським; вони справили прекрасне враження. Чи робота з студентами дає Вам щось у відповідь? Задоволення, радість від того, що вони ростуть у Вас на очах?

         - Процес навчання — це діалог; зрештою, все мистецтво є нічим іншим, як обміном думками. Кожна розмова, кожен діалог, обмін висновками і враженнями із студентами, — а вони є моїми молодшими колегами, — це завжди взаємне збагачення. Обмін думками завжди дає віддачу, — тим паче, коли ти розмовляєш з молодими художниками.

         - Коли Ви почали працювати з студентами, щось змінилось у Вашому власному мистецтві? Ви стали частіше звертатись до інсталяцій, медіа, стали менше займатись живописом, — чи ні?

         - Ні; на це впливають не студенти, — але новий час, нові ідеї, нові думки; вже зроблені попередні роботи. Думаю, радше це, аніж щось інше. У творчості існує певна послідовність; у мене вона полягає в тому, що я всі без виключення свої роботи трактую в якості живопису.

 

         - Пане Леон, будь-яка людина, котра хоча б поверхово цікавилась Вашою творчістю, знає Вас як чудового, напрочуд тонкого колориста. Ви винятково відчуваєте колір; це ознака непідробного малярського таланту. Чи Вам не важко було перебудовуватись на кшталти сучасного мистецтва, котре вимагає від митця спочатку просторового мислення, а потім всього іншого?

         - Я навчався у Польщі, сформувався у польській школі живопису, котра зазнала великого впливу імпресіонізму і пост-імпресіонізму. В академіях викладали переважно колористи, котрі поїхали навчатись у 1924 році в Париж. Потім, коли вони повернулись, їх називали “капісти”, від “КП”, — Паризький Комітет (в оригіналі: kapisty, від „Komitet Paryski”). Я вчився у професора Домініка, а він був учнем Яна Цибіса. Це одна причина, котра пояснює моїх стосунки з колоритом. По-друге, я обумовлений мистецтвом Східної Європи; корінням пов'язаний зі Сходом; ще — на мене сильно вплинули Ротко та Малевич; звідти походить моє православ'я, з його символікою кольору, наприклад. Колір відрізняє мене від моїх ровесників, котрі працюють у Польщі.

Тому я мислю як живописець, і найперше оперую категорією кольору як мистецькою мовою. Тому, коли я побачив київські Золоті Ворота, я подумав, що мушу працювати у них саме кольором. Тим більше, що сама структура простору Золотих воріт напрочуд скульптурна; це шлях, котрий пропонує роботу з контрастами. А один з шляхів, котрий веде до контрасту — це колір.

 

       

         - Пане Леон, Ваша київська інсталяція 2010 року справила на мене велике враження. Вирішення темного приміщення зі стінами, стилізованими під старовину, — плінфою, камінням, кованими ґратами, тощо — в поєднанні з червоним освітленням мені особисто нагадало модель пекла. Думаю, відверто чи про себе, але зі мною погодяться майже всі мистецтвознавці, що працюють за фахом в Україні, — через певні умови, фінансові, організаційні, і, врешті, освітянські та ментальні, в Україні цей процес іноді дійсно схожий на працю за цілком пекельних обставин. Тому я Вас запитала, — звідки Ви про це знаєте? Як Ви це відчули чи побачили? Чи Ви про це не думали, коли робили цю роботу?

         - Я не думав про пекло, тому що я взагалі не думаю про пекло (посміхається). Так що я не це мав на увазі. Золоті ворота — це ворота між нашими культурами; вони символізують обмін, котрий відбувався між ними протягом багатьох століть, від часів Київської Русі. Мене цікавив цивілізаційний аспект, — адже Золоті Ворота, серед іншого, символізують те, через що культура, мистецтво, і, в тому числі живопис вперше приходили у цю східноєвропейську країну. Так що для мене ці ворота дуже символічні, і коли я думав про червоний колір, думав не стільки про пекло, скільки про християнство, в котрому він символізує також і Христа.

 

         - Ви говорите про пурпур?

         - Ні, я не думав про пурпур. У цій композиції червоний колір дванадцяти освітлених фігур символізує ідею Христа, втілену через апостолів. Ось це я і мав на увазі, коли думав над композицією всередині цієї брами.

 

  

  

         - Коли я вперше побачила Ваш “Лабіринт”, — це було у Національному Музеї у Кракові, у 2007 році, під час мого стажування на Programie Rządu Polskiego dla młodych naukowców — мене вразила беззаперечна риса як цієї роботи, так і Вашої творчості загалом: це відчуття світу надзвичайно молодої людини. Колір, просторове вирішення, власне, сама ідея твору сповнена ясності, щирості; світла. Я чекала чогось подібного від Вашого твору в Україні, і було страшенно шкода, коли нічого подібного не сталося. Я подумала, що простір, в котрому ти живеш, або викликає назовні ясні і світлі кольори, або силоміць змушує тебе мислити темними кольорами палітри. Як би Ви це прокоментували?

         - (посміхається) Бачиш, я виховувався у 1960-х роках... Тоді кожен художній твір був твором, виконаним олійними фарбами на полотні. З 1986 року я почав малювати в галереях на стінах, — у Вітебську, наприклад, на колонах; і імітувати простір; бо мені хотілось повернутись до часів, коли живопис був всюди. В античні часи в Греції було розмальовано взагалі все. Ця робота, про котру ти говориш, передає цю ідею, тому що дзеркала помножують малюнки на стінах та колонах, створюючи ілюзію нескінченності. Тепер я працюю над такою тріумфальною аркою в Білостоку, — вона буде зроблена з квадратів 30х30 см, під котрою будуть ходити люди і їздити машини; там колір буде нанесений на жерсть таким чином, щоб було не видно, що вони нанесені вручну, а будуть здаватись чистими кольорами. Так що, знаєш, я кожного разу намагаюсь якось інакше розв'язати одну мистецьку проблему. Натомість київська робота звертається до внутрішнього світу кожного глядача, і кожен може розуміти її залежно від власної освіченості.

 

  

         - Пане Леон, я точно знаю, що наступне питання мусить бути адресоване не Вам, і все-таки я не можу втриматись: чи вважаєте Ви правомірним вживати категорію “національного” у мистецтві?

         - Як тобі сказати... Мені не потрібно питати у художника, хто він і звідки, — я здалека бачу, чи він француз, чи німець, чи єврей, причому з будь-якого боку, чи, скажімо, поляк. Це просто видно по тому, що він робить, тому що мистецтво — це віддзеркалення певної культури, і від цього ніхто не втече. Інша річ, — мої приватні враження щодо ідеї національності, патріотизму, тощо, котра дещо застаріла з кінця ХІХ століття.

Людина, у котрої немає власної країни, — це людина, у котрої немає батька і матері: вона завжди буде сиротою. З іншого боку, у білоруській мові є гарне слово — “виявленче” мистецтво; виходить так, що художник — це людина, котра показує, створює дефініції для певних думок, що були створені всім суспільством. Тільки у західній цивілізації переважає, вважається провідною категорією індивідуалізм. Тому деякі художники тут сповнені такої пихи, — ніби це вони створили світ; це те, що російською мовою називається “высокомерие”. Але ж це гріх.

         Кожен народ, кожне суспільство, котре живе, але не має мистецтва, — а мистецтво може бути тільки сучасним, — не розвивається. І, якщо так відбувається, розвивається хтось інший, і хтось інший іде попереду. Так що в цьому питанні можна сказати, що мистецтво — це головний рушій розвитку, що просуває суспільство вперед. Коли мистецтво гине, народ деградує і стає часткою якогось іншого народу.

 

  

         - Пане Леон, чи з'являлись у Ваших творах раніше релігійні мотиви? Чи Ви приділяли їм увагу? Дивлячись на Ваш твір в експозиції Замку Уяздовського, — там зображено траву, і, здається, вона так і називається...

         - Я ніколи не називаю свої роботи... Це така велика картина, так?

         - Досить велика. В ній така кількість відтінків зеленого, що вона мені здається вже релігією. Чи, принаймні, псалмом. В сенсі, цілком самовартіснім і самодостатнім в метафізичному сенсі явищем.

         - Знаєш, я віруюча людина, а такі речі завжди проступають у мистецтві. Східному мистецтву, на відміну від мистецтва раціонального; західного, — властивий певний містицизм; наші роботи мають певну духовність, якої немає у мистецькому світі, що працює з темами, які лежать на поверхні. Для прикладу наведу польське мистецтво: воно дуже нарраційне, символічне, зосереджене на проблемах в сфері між Москвою і Берліном; але зважати на це не варто; це взагалі не наші проблеми.

 

         - Я не помиляюсь, - всі Ваші виставки на території України відбулися під патронатом Єжи Онуха?

         - Так; ніхто інший мене не запрошував.

         - А якби Вас запросили до Києва для втілення певного проекту тепер, — яким би Ви його побачили?

         - (посміхається) Не знаю. Знатиму, коли запросять. 

комментарии
ТОП Интервью
17/09

Митці Микола та Марина Соколови.  Інтервюер: Дана Пінчевська   Д. П.: Вітаю вас з майстерні відомих київських митців, — художника Миколи Соколова та його дружини, Марини.  М. ...

Календарь
22/10

22 жовтня у резиденції Радіус відбудеться відкриття міжнародного проєкту BIOMEGA Multiverso (Мультивсесвіт Біомега) італійського митця Косімо Венеціано (Cosimo Veneziano) під кураторством Лізи Парола (Lisa ...

29/10

Мистецтво без кордонів: Український Арт проєкт «RE:CREATION» в Салоніках З 29 жовтня по 14 листопада виставка Українського Арт проєкту «RE:CREATION» відбудеться в галереї «Govedarou ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **