Наверх
Меню
Меню
Статья
13/11
ПАВЛО ІВАНЧЕНКО (1897 – 1990) Частина 1. Андріяшівка,Глинськ. Історико-культурні дослідження Анатолія Заїки. Серія 12 років Межигір’я
Іванченко Павло МІГ-кн-20587-.jpg
Іванченко Павло МІГ-кн-20587-.jpg

ПАВЛО ІВАНЧЕНКО (1897 – 1990) Частина 1. Андріяшівка,Глинськ. Історико-культурні дослідження Анатолія Заїки. Серія 12 років Межигір’я

ПАВЛО ІВАНЧЕНКО (1897 – 1990) 

Частина 1.

Андріяшівка, Глинськ.

                      Історико-культурні дослідження

Анатолія Заїки.

                            

Серія 12 років Межигір’я

П. М. Іванченко.  Фото 30 х років ХХ ст. 

«Відтоді я переконався, що лише після глибокого вивчення народної творчості свого народу, в його минулому, можна на базі цього вивчення творити нове мистецтво, відповідне новим соціальним умовам життя». 

                                                            П. М. Іванченко

          Павло Іванченко — відомий в Україні художник – кераміст, член Спілки художників СРСР.  Здобув освіту художника-кераміста  у Київському художньому інституті (далі КХІ)  у  1925 році.  Викладач, технолог, розробник малих архітектурних форм, декоративних панно, облицювальної плитки для відновлення післявоєнного Хрещатика, він був одним із перших «межигірців». Працював як інструктор-викладач керамічного розпису в Державній межигірській художньо-виробничій керамічній майстерні Всеукраїнського комітету мистецтв (1920 – 1923 рр.), потім Межигірському мистецько-керамічному технікуму (1923 – 1929 рр.), працював у Межигірській творчо-виробничій керамічній  майстерні (1920 – 1926 рр.), був  деканом художнього відділення Межигірського художньо-керамічного інституту, 1929-1930), Межигірського інституту кераміки і скла (1930 – 1932 рр.)  Але була і перерва, пов’язана з непорозумінням із керівництвом Межигірського технікуму. Після захисту диплома в КХІ на тему «Декоративна обробка речей керамічного виробництва» 1925 року, П. Іванченко змушений був виїхати працював на Будянський фаянсовий завод. У Будах, Павло Іванченко майже чотири роки працював викладачем керамічного малювання, рисунку, керамічної технології у школі ФЗУ, у вечірній виробничій школі. Одночасно він виготовляв нові зразки оформлення масової  продукції заводу.

Дитинство і юність.

     Народився Павло Михайлович в с. Андріяшівка, Роменського району на Сумщині у багатодітній родині хліборобів Михайла Даниловича та Федори Степанівни Іванченків. Разом з ними жили дідусь  Данило та бабуся Хима.  ВІн мав сестер: старшу Марію, молодших Дарію, Ксенію, Олександру, старших братів Андрія, Григорія і молодших Івана і Павла. Серед цієї багатодітної родини двоє  —  Павло і Петро, який на 10 років молодший від брата, виявилися здібними до художньої творчості й гончарства. Молодший брат Петро згодом став художником – технологом, головним інженером, директором, головним художником Полонського фаянсового, надалі фарфорового заводу на Волині.

 

 Павло Іванченко (крайній праворуч) з дружиною, батьком і дідом.  Фото початоку 1930-х рр. 

          Село Андріяшівка розкинулося в долині річки Сули, серед озер і проток — з одного боку, і горбистою місцевістю, з лісами, долинами, прозорими озерами та холодними струмками в урвищах — здругого. Ще й досі, подорожуючи  повз село трасою Лохвиця – Ромни, праворуч можна помітити руїни колишнього цегельного заводу в Андріяшівці,  поклади глин і вироблені кар’єри на горбах, а ліворуч, при ясній погоді, видніються заплави річки Сули з її крутими берегами. Тут споконвіку селилися люди, які займалися давніми ремеслами, а особливо гончарними. За легендами, назва старовинного  козацького села Андріяшівки походить від імен перших поселенців у XVII –  XVIII ст. козаків — Андрія і Якова.  Проте археологічні розкопки 2001 – 2004 рр., проведені на території села (район Мельники) свідчать про те, що тут існувало поселення доби раннього середньовіччя. На цьому місці знайдено датований  VIII ст.. срібний скарб у вигляді п’яти гривен (шийних обручів) і двох браслетів, які могли належати дружині представника старшини одного з великих східнослов’янських племен сіверян. Вони мешкали колись  по річках Десні, Сейму і Сулі.

Сучасна карта Роменського району. Андріяшівка- Глинськ.

Річка Сула біля Андріяшівки. Фото А. Заїки

Річка Сула біля с.  Чеберяки. Фото початку  ХХ ст.

Село Андріяшівка. Річка Сула. Мисливець на качок. Фото середини  ХХ ст.

 

С. Андріяшівка."На вулиці". Фото початку ХХ ст.

 

 

Шкільний музей в селі Андріяшівці. Відділення народознавства і кераміки. В основному, експонати до шкільного музею учні.

 

Вироби глинської керамічної школи початку ХХ ст. Шкільний музей в селі Андріяшівці. 

Вироби місцевих гончарів. Шкільний музей в селі Андріяшівці. ХІХ -ХХ ст.

 

 

Карта Глинська початку ХХ ст. 

Ситуаційний план Глинська

 

          Неподалік від села Андріяшівки, на правому березі річки Сули знаходиться старовинне, з  багатовіковими гончарними традиціями  село Глинськ. з де на початку ХХ ст. існувала керамічна школа. Назва цього поселення походить від наявності великих запасів різноманітної глини. Вперше Глинськ згадується в літописах ХІІ ст., як руське поселення на водному шляху — річці Сулі. З тих часів збереглася назва місцевості в південній частині поселення — гора Замок, яка була вигідною для оборони протягом тисячоліть. Вона має видовжене підвищення заввишки близько 40 м і завдовжки близько 600 м. З неї на декілька кілометрів в обидва боки проглядається долина річки Сули, за якою розляглася рівнина. Під час Литовської доби Глинськ був прикордонним містом на межі між Великим князівством Литовським і Диким полем, яким володіла  Золота Орда. У цей період з волі литовського князя Вітовта Глинськ став вотчиною удільних князів Глинських. Під час польського панування в Глинську князь Вишневецький (1612 – 1651 рр.) мав одну із своїх резиденцій, будівля якої не збереглася. В околицях Глинська князь Вишневецький полюбляв  полювати, крім того  і сприяв розвиткові ремесел у своїх володіннях. Саме за його часів засновано цехи глинських ремісників. Під час Гетьманщини (1654 – 1765 рр.) тут була сформована Глинська сотня,  приписана до Миргородського полку. Наприкінці XVIII ст., після ліквідації полкового устрою України, Глинськ став повітовим центром Чернігівського намісництва і жалуваною грамотою цариці Катерини ІІ йому були присвоєно такі самі  привілеї й переваги, як і Києву. Згодом Глинськ опинився в складі Малоросійської губернії. Наприкінці XVIII ст. у Глинську було вісім ремісничих цехів — кравецький, ткацький, колісницький, шевський, різницький, ковальський, калачницький, гончарський. Близько  двох десятків гончарних цехів виготовляли високоякісну цеглу, кахлі, різноманітний посуд і гончарні димарі.

 

 

Димар і кахля, виготовлені в Глинську. Сумський художній музей. Початок ХХ ст.

 Вироби глинських майстрів - глеки і тарелі. Шкільний музей с. Ярошівки. Початок ХХ ст.

 

            Глинських гончарів запрошували на роботу до Києво –  Печерської Лаври, аби вони збагатили київську кераміку своїми технологічними секретами. У 1802 році «заштатний город» Глинськ увійшов до складу Роменського повіту новоствореної Полтавської губернії. У XIX ст.  тут було п’ять  цехів, серед яких: гончарний, колісний, чинбарний. Частини села Глинська мають своєрідні назви: Глиняк, Ліс, Заруднівка, Поділ, Королівка, Томашівка, Гора, Острів. У 20 – х роках XX ст. на Подолі жило близько 150 гончарів. Хліборобство в гончарів було допоміжним заняттям. У Глинську проживали цілі покоління гончарів, секрети майстерності яких передавалися від батьків до синів та онуків.  Це покоління Маликів, Мільків, Драчів та ін.

Глинський ярмарок. Фото початку ХХ ст.

Глинський гончар за роботою. Фото початку ХХ ст.

 

          Павло Іванченко козацького роду. Його батько Михайло Данилович лагодив збрую для коней, а дід ковалював, виготовляв з дерева різноманітні  предмети — від гребінців, кухонного посуду  до діжок для води і квасу, робив ярма, вози із красивим різьбленням. Усі жінки пряли на верстаті рядна й ліжники,  вишивали рушники й  сорочки. Дідів батько Семен, який чумакував, помер на сто восьмому році життя. По собі він залишив спогади про непросте чумацьке життя, про Крим, звідки привозили сіль, про розбійників, які їх грабували, а інколи і вбивали. «…Зроблені дідом граблі були дуже зручні в роботі, міцні і легенькі. Струмент свій дід дуже любив, завжди тримав його в порядку, часто гострив на точилі і витирав ганчіркою. Він умів робити і дерев’яні плуги. Я пам’ятаю такого плуга. Він був важкий незграбний і довжину мав метрів п’ять. Колеса у плуга такі ж завбільшки як і біля воза, а заліза на йому було мало. Лише на кінці лемеша надівалася залізна деталь, та ще чересло було залізне, а решта усе дерев’яне…»  Бабуся Хима була з купецького роду — її батько був купцем першої гільдії і мешкав неподалік Глинська, де відбувалися ярмарки, діяло з десяток єврейських магазинів, існувала дрібна мануфактура, цегельний завод,  жили і працювали близько ста п’яти десяти гончарів. Під час сватання бабуся спершу гордо відмовила дідові через його «хлопське» походження. Мабуть, про  це він і пам’ятав упродовж усього свого життя. У свій час він недолюблював свого тестя і відверто глузував з нього, згодом називав свою жінку «купчихою».

Село Андріяшівка. "Молодь на вулиці". Фото початку ХХ ст.

          «Біля нашого двору на вулиці був громадський колодязь. Особливо увечері до колодязя приходили дівчата і молодиці по воду. У цей час дід часто стояв з люлькою в зубах, схилившись на тин, недалеко від колодязя і відпускав жіноцтву різні дотепи. Він вигадував різні жарти і забави, від яких дівчата раділи і голосно сміялися. Баба в цей час стояла за рогом хати і спостерігала цю картину, а коли її ревнощам уривався терпець, вона підступала до діда ближче і говорила: «А ти стара собако! Чого б ото я зуби скалив, та витрішки продавав, і страму нема!» Тоді дід загорявся злістю, біг за бабою і кричав: «Тобі стара виглядати, ти будеш мені докоряти!». Баба тікала і кричала голосно на поміч мою матір. Мати виходила, ставала на дорозі проти діда, і він раптом заспокоювався. Мою матір дід дуже поважав». 

"Не клює". Хлопчик на рибалці. Фото початку ХХ ст.

Старий рибалка на Сулі. Початок ХХ ст. На човні зверху покладена кливня –  каркасна сітка для ловіння  раків 

          Із дідом Данилом малий Павло  порався по господарству, ловив рибу та раки на Сулі, вчився майструвати в столярній майстерні. Перші життєві пригоди та страхи, коли вони вдвох опинялись на річці під час грози або зустрічались у лісі з вовком, пізнав Павло саме з дідом. Одного разу під час негоди вони залізли у величезне дупло старої верби, а там уже заховався вовк.  Невідомо, хто дужче злякався і хто перший утік! Узагалі, в цій місцевості водилась майже вся дичина, яка існує в Україні, ну хіба що не попадалися ведмеді! А для диких птахів, що жили у плавнях або на численних островах умови були ідеальними. І навіть тепер, коли екологічний стан Андріяшівки і довкілля значно погіршився (особливо після влаштування на початку ХХІ ст. близько 20 свердловин для добування газу і газового конденсату), в селі існує добірне товариство мисливців та рибалок, які люблять свій край і піклуються про нього. У Андріяшівській середній школі, багаторічним директором якої є Віталій Позняк, діє краєзнавчий музей, де з учнями проводиться цілеспрямована виховна робота,  за концепцією  «люби і знай свій край».

          Павло Іванченко   ріс допитливим, схильним до гуманітарних наук і мистецтва хлопчиком, який любив спостерігати навколишній світ, а особливо довкілля. «Навколо була урочиста тиша. Жита стояли, нахиливши до землі обважніле колосся. Неподалік виднівся темний силует тополі. На потічку пирхала кобила, а неподалік від неї лежав мій любимий сіренький коник. Після вечері я попросив сестру сходити до тополі — там страшно, відповіла вона, потім погодилась і ми пішли обніжком, а потім вийшли на вузеньку дорогу що заросла мишієм і подорожником. Десь заіржала коняка, чувся далекий невиразний чоловічий голос, а потім стало зовсім темно, лише чути було сперечання степових цвіркунів. Ми підійшли до тополі. Вона дійсно була височезна, і гілки виростали від самої землі. Здавалось, вона стоїть на сторожі народного добра — задумалася, замилувалася багатством і красою степу, або сама природа зростила її тут, щоб доповнити красу степу, внести контраст у чаруючий нічний пейзаж. Сестра пішла далі, а я стояв біля тополі, і мені стало страшно. Далеко із-за темного степу випливало велике червоне коло. Я побіг до сестри — вона стояла і дивилась як сходить місяць. Я взяв її за руку, якою вона тримала якусь квіточку і колосок жита…». (5)       

          Про особливі відносини, які  склались між малим Павлом і дідом Данилом згадує вже дорослий П. І. Іванченко: «Я ще і досі бачу невеликі засмучені карі очі діда, що дивився гостро з  – під низько опущених брів. Таким я запам’ятав його останній раз, а далі він випав зовсім із моєї пам’яті. Дуже багато він залишив мені дорогих спогадів, дотепних слів, оповідань, не зовсім цензурних пісень, які він сам видумував, але повних великого, світлого і соковитого народного гумору. У його серці струмувала кров славних наших предків козаків запорожців. Я пригадую тепер своє дитинство і наче книгу перегортаю і зупиняюсь з трепетним сумом на сторінках, де стоїть незабутній образ сердитого і дуже лагідного, безмірно доброго, щедрого душею мого першого вихователя і вчителя діда Данила». (6)  Помер дід Данило від хвороби дуже рано, коли йому було років п’ятдесят. Баба Хима дожила до ста двох років.

            Тринадцятирічного Павла Іванченка після закінчення земської початкової сільської школи в Андріяшівці, будинок якої зберігся й досі,  віддали на навчання до  Глинської гончарної майстерні Роменського земства. Так почалася його професійна освіта художника – кераміста. 

Глинська керамічна школа.

            Глинську керамічну школу засновано  1900 року.  У 1909 році  її реорганізовано у Глинську Інструкторську школу 1918 року перейменовано в художньо – керамічну школу при Наркомі освіти України, яка з 1921 року, після переїзду її директора Левка Крамаренка з деякими викладачами   і майже всіма студентами до Межигір’я, була підпорядкована Роменському повітовому раднаргоспу а від 1923 року — Роменському повітовому відділу народної освіти. Від 1930 року керамічну  школу реорганізовано в Глинський скло – фарфоровий технікум і підпорядковано «Союзстеклофарфору», у 1932 році — «Укрстеклофарфору». У 1933 році технікум ліквідовано. (7)

Виставка керамічних виробів Глинської інструкторської школи. Фото 1909 р.

Глинськ. Краєвид із Замкової гори

          «Вироби Глинської керамічної школи вирізняються стилістичною єдністю та самобутністю, недивлячись на те, що зазнали різноманітних впливів. Так, впливи місцевого народного гончарства особливо відчутні при виборі форм — це модифіковані горщики, глечики, макітри, куманці, барила тощо (у Глинську існувала давня гончарська традиція, яка у XVIII ст. створила передумови для виникнення цехової організації праці); помітні впливи античного (ілюзії амфор, гідрій, кратерів) і давньоруського (чаші – братини, керамічні писанки) мистецтва. У виборі ж орнаментики надано перевагу бароковим ремінісценціям. Належне місце займав тут  і сучасний стиль, що отримав назву модерн, або «ар нуво». Власне, саме завдяки впливові ідей цього європейського стилю стала можливою практика поєднання ручної праці і новітніх технологій в українському народному гончарстві».  (8)

Фото кераміки з Роменського краєзавчого музею здійснено Анатолієм Заїкою.

 

Декоративна ваза. З колекції  Г. Браіловського.      П. Іванченко.  Ваза з двома ручками.  1919 р.  Роменський краєзнавчий музей. 

 

П. Іванченко. Ваза. Початок ХХ ст.  РКМ.                       Ваза. Поч. ХХ ст.  РКМ

 

І. Драч. Молочник. 1915р. РКМ                                       Чайник. Поч. ХХ ст. РКМ

 

Остапенко. Баран (посудина для напоїв), 1924 р. РКМ.  Баран  (посудина для напоїв), поч. ХХ ст. РКМ

 

Баран. Поч. ХХ ст. РКМ                                                   Я.  Трофименко. Барильце. РКМ

 

Ваза.  Поч. ХХ ст. РКМ                                                      Ваза.  Поч. ХХ ст. РКМ

 

Кахля 1938 р. РКМ                                                           Кахля. Поч. ХХ ст. РКМ

 

Тарель. Поч. ХХ ст. РКМ                                                   Тарель. Поч. ХХ ст. РКМ

 

            Навчання У Глинській керамічній школі для Павла Іванченка було новим життєвим університетом, де доходилося приймати самостійні рішення як у побуті, так і в процесі навчання. Керамічна школа містилась на  живописному пагорбі, на горі, неподалік від городища, де колись існували дві фортеці — фортеця «На могилках» і фортеця «На Замку» (тепер тут розташовано інтернат, де зберігся один цегляний корпус часів існування керамічної школи). Біля підніжжя гори, де була «Фортеця на замку», неподалік від Сули, місцеві гончарі добували червону, або «рябу» глину, придатну для гончарства. Неподалік цього місця існувала слобода, де мешкало понад 50 гончарів, поруч діяв цегельний завод. На той час керамічна школа мала два великих одноповерхових цегляних будинки, в одному з них мешкали директор і вчителі, а другий був інтернатом для учнів. Навчальні і виробничі дерев’яні корпуси стояли окремо, де розміщувалися класи, лабораторії, майстерні для практичних робіт, музей, склади для сировини й  палива, готових виробів. Для обпалу було дві печі по 5,0 м куб. і дві малі муфельні печі по 0,5 – 2,0 м куб. з великим цегляним димарем. Під час трирічного навчання в школі проводились уроки з малювання, скульптури, гіпсово – модельної справи, креслення, хімії, фізики, загальноосвітніх дисциплін, а також  практичні роботи у лабораторіях з технології кераміки і навіть з аналітичної хімії. Щодня учні були присутніми на теоретичних заняттях (чотири години) і стільки ж  на практичних. На практичних заняттях  студенти вчилися виготовляти гіпсові форми для тиражування керамічних виробів,  відливати у цих формах за допомогою шлікерної маси керамічні вироби, вивчали режим сушіння  та випалу. Це були кахлі, черепиця, облицювальна плитка, вази, посуд. На гончарних  станках училися виточувати усілякий індивідуальний посуд і розмальовувати його ангобами й кольоровими поливами. 

 

Кахлі. Сумський художній музей ім.Н.Онацького. Фото надала Федевич

 

Чашка. Поч. ХХ ст. СХМ                                                  Посудина. Поч. ХХ ст. СХМ      

 

Вази. Поч. ХХ ст. Сумський художній музей ім.Н.Онацького. Фото надала Федевич

            Перші два роки Павло був практикантом виключно у керамічних майстернях, оскільки до Глинської керамічної школи приймали дітей лише з 15 років. За цей час він навчився працювати на станку, робити різноманітний посуд, ліпити з глини іграшки і виявив неабиякі здібності у скульптурі. Директор Глинської школи, німець за походженням, А. Ф. Гофман звернув увагу на практиканта Павла Іванченка, на його успіхи в кераміці і прийняв його на навчання у перший клас. На той час у школі навчалося 60 студентів віком від 15 до 30 років під наглядом інструкторів різного фаху. «Дуже цікаво, що Гофман був директор школи і одноразово викладав керамічну технологію, керував практичними лабораторними роботами з учнями, сам був касир, завгосп, завідував аналітичною лабораторією і займався заготовкою різноманітних матеріалів для лабораторного навчання, матеріалом для робіт у майстернях і паливом. Єдиним помічником по господарству був у його дід по прізвиську  Триндя, який зимою топив штук десять печей у всій школі, а вдень дрімав у класі біля печі і час від часу спостерігав за нами». (9)

 

Глинський професійний аграрний ліцей. Фото А.Заїки

 

Фрагменти експозиції музею Глинської кераміки в ГАЛ 

 

Колишні приміщення Глинської керамічної школи.Тепер тут дитячий садок. Фото А.Заїки

            Директор А. Ф. Гофман і деякі інструктори не розуміли української  мови. Всі предмети викладали російською, і це не подобалося багатьом учням. Вчителі, які володіли українською мовою, мали великий авторитет серед  учнів. Один з них  —  Білоскурський Й. М. (1883 – 1943 рр. ) був  вихованцем  Коломийської керамічної школи.

            «Дуже нам подобався учитель Білоскурський Йосип Миколайович, що викладав у школі скульптуру і практику кахельного і черепичного виробництва. Він був ставний, красивий, мав приємне серйозне обличчя, голубі очі, що світилися добротою.  Запам’ятав його у добротному сірому костюмі, з –  під якого виднівся вишиваний комірець і манишка української сорочки. У літню пору на ногах він носив красиві шкіряні сандалети, а на голові — солом’яний капелюх. Подобалось нам, що він завжди, і навіть на уроках, розмовляв з нами українською мовою. Він добре знав свій фах і сумлінно передавав його своїм учням». (10)

            Наприкінці 1916 року  у Глинську почалися хвилювання у зв’язку із поразкою російської армії в імперіалістичній війні та революційними подіями в Росії. По селах ходили дезертири, які проклинали війну, царя і його уряд. Революційні хвилі докотились і до Глинської керамічної школи, що змусило директора А. Ф. Гофмана покинути її. У цей час місцевий житель Сергій Митрофанович Зінов’єв (1885 – 1943 рр.), який ще до війни закінчив Харківський університет, повернувся із фронту і прийшов до керамічної школи працювати викладачем мінералогії. Його батько, Митрофан Іванович, відомий художник, був учителем малювання. Прийшов на викладацьку роботу з народної скульптури і місцевий житель Яків Манько, який ще до революції навчався у Москві (роки навчання невідомі) Керамічною школою почала керувати шкільна рада, отримуючи розпорядження від місцевої влади. На початку 1918 року з Києва до Глинська прислали художника Л. Ю. Крамаренко (1888 – 1942 рр.), який став завідувачем реорганізованої Глинської художньо – керамічної школи.

Викладачі і студенти Глинської художньо-керамічної школи. В центрі - директор Левко Крамаренко. Фото 1920 р.

            Павло Іванченко згадує: «Той факт, що школа стала художньо –  керамічною і що стали переважати художні предмети у навчанні, мене радувало. Згодом я став відмінником у навчанні. Звичайно, я не виявляв якихось особливих обдаровань у живопису, але серед того рівня художньої майстерності, яка була серед учнів школи, я був першим, і це подобалось директору школи Крамаренку». (11)

            Левко Юрійович Крамаренко став головним і авторитетним учителем майбутнього художника і відіграв значну роль у його подальшій долі.

 

Навчання в Українській академії мистецтв.

            На початку червня 1919 року Л. Ю. Крамаренко направив свого учня, талановитого юнака Павла Іванченка на навчання у Київ до Української  академії мистецтв (далі УАМ), утвореної 18 грудня 1917 року з ініціативи передової української інтелігенції за підтримки Центральної Ради, яку очолював М. С. Грушевський.  Директор  написав художникові монументалістові професору Академії Михайлові Бойчуку (1882 – 1937 рр.), з яким був добре знайомий, рекомендаційного листа, в якому  просив прийняти Павла до себе в майстерню на навчання. Павло Іванченко прибув до Києва, знайшов М. Бойчука, який тоді жив на Татарці, познайомився з ним,  і згодом його зарахували на навчання до Академії. Жив він на квартирі Михайла Бойчука разом із його братом Тимком та Сергієм Колосом, теж студентами Академії. Перші завдання, які дістав Павло від Бойчука, — це копіювання мозаїк і фресок із Софії Київської та  інших зразків українського мистецтва. Згодом він разом із Бойчуком закріплювали  штукатурку з фресковим розписом у хрещальні Софії Київської. У 1919 році Академія мистецтв містилася у невеликому будинку на Георгіївському провулку. Не лише навчатись, а просто виживати у Києві було важко під час голоду, епідемії тифу, а головне  — підчас громадянської війни. 

«Червоні війська захопили Київ у лютому місяці 1919 р. Новий переворот у Києві здійснив колишній царський офіцер отаман Струк. 10 квітня 1919 р. його загони увірвалися до міста з боку Куренівки й захопили більшу частину Києва. Схаменувшись, більшовики розпочали наступ на Київ, який того ж дня здався «червоним». Наприкінці серпня 1919 р. до міста підійшли із заходу українські війська Симона  Петлюри, а зі сходу — білогвардійські частини генерала Денікіна.  Першими, переборовши відчайдушний опір червоних, 31 серпня місто зайняли петлюрівці. Та майже одночасно з іншого боку до міста увійшли білогвардійці. 14 жовтня 1919 р. до Києва увійшли червоні війська під командуванням Йони Якіра. Проте затриматись у місті їм не вдалося. Розпочалися контратаки білогвардійців, які після кривавих вуличних боїв 17 жовтня відбили місто. У ніч з 15 на 16 грудня червоноармійці по тонкій кризі перейшли Дніпро й розпочали жорстокі вуличні бої. Надвечір надійшла допомога із заходу, що й вирішило справу. У квітні 1920 р. голова Польської держави Юзеф Пілсудський та голова Української Народної Республіки Симон Петлюра уклали мирний договір, за яким ставали союзниками у боротьбі з радянською Росією. Скориставшись послабленням червоних військ в Україні, українські й польські військові формування розпочали наступ і 6 травня майже без бою увійшли до Києва. Офіційно оголосили, що до столиці повернувся уряд Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. 12 червня 1920 року Червона армія увійшла до Києва. Це був останній переворот доби національно – визвольних змагань та громадянських воєн. Більшовицька влада остаточно затвердилась в Києві». (12)

Для Павла Іванченка повноцінного навчання в Академії, за ті півтора року від початку навчання,   не сталося. Завдання які давав Бойчук були новими й незрозумілими для Павла. Бойчук  не дозволяв малювати живу натуру, без чого важко було робити власні композиції. Початківцям він завжди давав завдання робити «від рисовки»  із старих репродукцій. Старші студенти виконували свої композиції переважно темперними фарбами, секрети виготовлення яких знав лише один довірений студент, який тут же в майстерні їх і виготовляв із фарбників і яєчного жовтка. На той час Михайло Бойчук разом із своїми студентами, Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком, Оксаною Павленко та іншими   розписував Луцькі казарми у Києві на вулиці  Дегтярівській, 11, збудовані 1911 року в стилі неокласицизму (пізніше фрески знищили більшовики як взірець формалізму та націоналізму). Група художників –  студентів Михайла Бойчука активно займалась монументальною пропагандою — розписала агiтпароплав «Бiльшовик», оформляла свято 1 Травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр пiд час першого Всеукраїнського з'їзду представникiв волосних виконкомiв (1919 р.), навеснi 1921 року на запрошення уряду УРСР оформила примiщення Харкiвського оперного театру, де вiдбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад. (13)

Павло Іванченко, опинившись серед студентів – монументалістів, учнів М. Бойчука у 1919 – 1920 роках,  згадував пізніше:

«Як тепер я подумаю, то, по –  моєму, не було тоді якоїсь систематизованої учбової програми, послідовного учбового плану. Навчання мало хаотичний, педагогічно непродуманий вигляд. Та це й зрозуміло, бо в ті часи, коли ще скрізь точилась громадянська війна, нікому було займатись плануванням навчання. Я не знаю, чи професори Академії  в той час взагалі отримували якусь заробітну платню». (14)

Павло Іванченко за п’ять років навчання в Глинській керамічній школі отримав професійну освіту інструктора керамічного виробництва. Разом із тим він мав неабиякі художні навички, які сформувались під впливом видатного художника живописця та монументаліста  Левка Крамаренка. Дещо незадоволений тим, що не може займатися керамікою, а головне голодний і босий Павло на початку 1920 року, у люті морози, повернувся із Києва до батьків в Андріяшівку, сподіваючись, що обов’язково продовжить навчання  в Академії мистецтв у Києві. Перед тим він бував кілька разів в Андріяшівці, їздив за продуктами. На той час долати у 250 кілометрів відстань було вкрай важко. Потяги ходили нерегулярно. Доводилося тижнями їх чекати на вузлових станціях. Добирався і на підводах, і пішки. Траплялося, що в різних районах була і різна влада — то білогвардійці, то петлюрівці, то червоні. Від мобілізації в армію рятував студентський квиток.

Тим часом у Глинській керамічній школі  відбувалися значні зміни. Директора школи Левка Крамаренка обрали професором УАМ і запропонували  очолити майстерню монументально – декоративного живопису замість загиблого художника графіка Г. І. Нарбута (1886 – 1920 рр.). Майже водночас його призначили директором Межигірської державної художньо – виробничої керамічної майстерні Всеукраїнського комітету мистецтв (1920 – 1923 рр.) і доручили її створення. На той час у Межигір’ї існував жіночий монастир, дві  муровані церкви, два двоповерхових корпуси, підсобні будівлі, частина яких була напівзруйнована, як і самі монастирські будівлі. Громадянська війна залишила свій слід. Від колишньої Межигірської фаянсової фабрики, яка діяла тут протягом майже всього ХІХ ст.,  залишилися самі руїни, стирчала лише труба колишніх випалювальних печей.  Підвали двоповерхових корпусів були завалені гіпсовими формами та напівфабрикатами, які залишилися від діяльності фаянсової фабрики. А на початку ХХ ст.  черниці Межигірського монастиря  гіпсовими формами колишньої фаянсової фабрики укріпили греблю, яка багато років потому проглядалася  крізь чисту джерельну воду ставка.

Від автора.

В статті використані "Спогади" П. Іванченка (власноручно написані у 1960-хрр. рукописний текст на 120 ст.)

Велика подяка учаснику експедиції  2012 року (Київ - Андріяшівка - Ярошівка - Глинськ - Ромни - Суми - Київ),  Георгію Браіловському за організаційну і консультативну допомогу в її здійснені. Також працівникам і директору Андріяшівської школи, В. Позняку за щирість і допомогу у збірі інформації. Також це стосується дирекції Ярошівської школи та Глинському ліцею. Дякуємо працівникам Роменського краєзнавчого музею за привітність і можливість ознайомлення експозицією "Глинська кераміка".  Окрема подяка Л. К. Федевич (Сумський художній музей ім Онацького) - автору концепції та укладачу альбому-каталогу "Глинська кераміка" (1900-1933) за надання інформації та старих фотографій.

Продовження статті в 2-й  частині

 

комментарии
Календарь
22/08

Куратор проекту Павло Гудімов проведе авторську екскурсію експозицією «Заводу» та розповість про натхнення й ідею реалізації виставки. Відвідувачі отримають можливість глибоко зануритись глибше ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **