Наверх
Меню
Меню
Статья
31/12
Павло Іванченко /1897-1990/.Частина 2. Межигіря-Київ. Історико-культурні дослідження Анатолія Заїки. Серія "12 років Межигіря"
ф 011 IMG_3263.JPG
ф 011 IMG_3263.JPG

Павло Іванченко /1897-1990/.Частина 2. Межигіря-Київ. Історико-культурні дослідження Анатолія Заїки. Серія "12 років Межигіря"

 

Межигірська керамічна школа.

о  Іванченко. Декоративний  таріль  «Дівчина на тлі межигірських круч». Межигір’я. 1922 р. (З фондів НМДПМ)

Образ дівчини на декоративному  тарелі  зображено автором у стилі народної картинки або розпису на склі і він перегукується з розписом на плесканці  «Жінка в саду» (ф. № 21) та декоративному  тарелі (ф. № 22). Це художній образ Межигір’я 20 – х років ХХ ст. — дівчина, сидячи між двох гір, схилила голову і заплющила  очі. Композицію об’єднує зображення умовних пластів покладів глин — гончарної рудої і білої каолінової та хвилястої води. Адже вода теж буває кольору глини, особливо ввечері, коли сонце ховається  за гори. Цікаво, що збереглося фото композиційно схожого декоративного  тареля того самого автора 1924 року (ф. № 22), де дівчина сидить з розплющеними очима. Але головне  — це ліричний образ Межигір’я, адже ця історична місцевість, лежить у долині між Пекарницькою і Виноградною горами, які об’єднані між собою білою смугою берега Дніпра і покладами білої каолінової глини, чим і славилося Межигір’я. 

 

          За історичними документами, Межигірська керамічна школа відбулася за рішенням Наркому освіти від 8 вересня 1920 року  — із Глинська до Межигір’я взимку прибуло кілька десятків студентів разом із директором Левком Крамаренком та викладачем народної скульптури Яковом Маньком. Звичайно, такий «переїзд»  1920 року був катастрофічним для подальшого існування Глинської керамічної школи, яка втратила  державну підтримку, але все  таки зберегла технологічне обладнання, незважаючи на те, що рішенням Наркому освіти  передбачалося  його перевезення до Межигір’я.

Вигляд Межигірського монаститря із Замкової гори. Фото початку ХХ ст.

          «Суспільство Глинська не співчувало цьому переходу, і на викладача Якова Манька, як місцевого жителя, була випущена карикатура з написом: «Якове, Якове, свиня тобі дякує» (15). Одначе вже 1924 року Яків Манько повернувся з Межигір’я у заново створену Глинську художньо – керамічну школу як викладач народної скульптури та майбутній директор, на весь час її подальшого існування, до 1933 року.

          Павло Іванченко взимку 1920 року повернувся із Андріяшівки  у Київ для продовження навчання в УАМ в майстерні М. Бойчука. Одначе він знав, що в Межигір’ї створюються керамічні майстерні під керівництвом Л. Крамаренка і бажання займатися керамікою перемогло. Якось пізнього зимового вечора Павло підійшов до урочища Межигір’я, яке розкинулося між двох гір — Пекарницькою і Виноградною і  в якому  біліли верхівки храмів з красивими стрункими банями. Це добре  було видно із села Валки (тепер це південна частина села Нові Петрівці). За крайніми хатами, за старим цвинтарем, обминаючи старі дуби і сосни,  спускалася вниз ледь помітна крута стежка. Внизу, у невеличкій долині ліворуч від стежки, він упізнав легендарну «Дзвінкову криницю», яку ще  оспівував Тарас Шевченко. Павло Іванченко  підійшов до брами Межигірського монастиря і попрямував на ледь помітний вогник, який світився на другому поверсі монастирського корпусу.  Саме там відбулася його зустріч із Левком Крамаренком, і  саме від  цієї миті його серце стало належати Межигір’ю. Крамаренко запропонував Павлові перейти на навчання до своєї майстерні, а головне  — жити, навчатися і працювати у поки що не створених керамічних майстернях. «О, це добре, це навіть дуже добре, що Павло прийшов, — весело промовив професор — тут розпочинається цікава робота, потрібні люди. — Професор Крамаренко жваво ходив по кімнаті, усміхаючись і потираючи руки. — Зараз трохи труднувато, але це тимчасово, згодом усе буде гаразд. Тут можна розпочати велику роботу, цікаву». (16)

          Через деякий час майже всі студенти УАМ із майстерні Левка Крамаренка перебралися до Межигір’я і оселились в окремому напівзруйнованому корпусі, який згодом дістав назву «Академія». Серед них були Тетяна Бауман, Ірина Жданко, Яків Закс, Павло Іванченко, В’ячеслав Левандовський, Марія Плесківська, Сергій Пожарський, О. Просяченко, В. Черняхов та ін.

          Саме в перший  рік існування Межигірської керамічної школи (1920 – 1921 рр.) колектив з глинчан та місцевих учнів  займався  теоретичним навчанням, а також  були спроби робити гончарний посуд, який доводилося обмінювати на продукти харчування у навколишніх селах, щоб якось  прожити. Школа не мала устаткування, побутові труднощі та відсутність достатньої кількості викладачів, обмежені матеріальні ресурси створювали майже неможливі умови для діяльності навчального закладу. Проте дивовижної енергії директора Л. Ю. Крамаренка вистачало. Кілька разів на тиждень він пішки долав 20 кілометрів до Києва, аби вирішувати питання в Наркомосвіті, питання життєдіяльності керамічної школи.

            «Якось Крамаренко довідався, що в Києві, на Подолі підлягає націоналізації керамічний завод дрібного фабриканта  Анджієвського. Він домігся, що з цього заводу до Межигір’я перевезли потрібне устаткування, побудували невелику піч для випалення виробів, виготовили декілька гончарних верстатів — і нарешті почалося навчання. Життя школи поступово налагоджувалося. Теоритичних занять на той час було небагато, більше працювали в майстернях» (17)    

          За спогадами П. І. Іванченка, в Межигір’ї у ті роки Анджієвський викладав історію і технологію керамічного виробництва. Він безкоштовно передав деяке устаткування із свого заводу, яке виробляло пічні кахлі, архітектурні деталі, такі як глином’ятка, кулеві млини, бігуни тощо. Яків Манько викладав народну скульптуру, яку не дуже любили глинські студенти — вони були схильні до технічних наук. Директор Л. Ю. Крамаренко викладав малюнок і живопис.

Фото № 18. ЗрчччМежМигіря.уйновані приміщення Межигірського монастиря. Початок 20-х рр. ХХ ст.

 

Фото № 19. МонастМирські приміщення в Межигір’ї. початок ХХ ст.

 У березні 1921 року Павла Іванченка був зараховали на посаду інструктора керамічного виробництва Межигірської профшколи, і одночасно він продовжував навчання в Академії мистецтв у майстерні професора  Л. Крамаренка. У цей час серед учнів, особливо тих, що прибули з Глинської керамічної школи, розпочалося «хвилювання». Більшість учнів – глинчан, такі як Іван Маричевський (у майбутньому, по закінченні Київського політехнічного інституту, він стане керівником технічних дисциплін, керамічних технологій, керамічної лабораторії Межигірського інституту кераміки і скла, та деканом технологічного відділення), Авраменко, Терещенко, Осадчий, Дрінь і ін. хотіли, щоб Межигірська керамічна школа, на базі досвіду Глинської школи,  мала інженерно –технологічне спрямування. На студентських диспутах порушувалися питання про те, що мусить бути головне — відродження силікатної промисловості в програмі індустріалізації країни, зруйнованої під час революційних подій та громадянської війни, чи розвиток її мистецько – художньої складової? Чи збудувати спершу будинок, а потім займатись інтер’єрами,  прикрашати його, чи навпаки? Такі диспути й вимоги учнів заперечував директор школи Л. Ю. Крамаренко, який відстоював, щоб школа мала профіль із  підготовки  фахівців з художньої кераміки, рекомендуючи тим, хто хоче навчатися технологічних  наук  вступити на навчання до Київського політехнічного інституту, у якому вже існував, починаючи з 1921 року відповідний факультет.  У керамічній школі в цей час була нервова обстановка, яка підсилювалася іще й тим, що школа   не мала сталої матеріальної бази, не було установлено тип школи, її завдання. У цих умовах учнів, що навчалися у 1920 – 1921 роках у Межигір’ї випустили, як таких, що закінчили Глинську керамічну школу. Випускники роз’їхалися на роботу по діючих підприємствах, а частина продовжила навчання у Київському політехнічному інституті, серед них і Іван Маричевський. У школі лишилися ентузіасти, які  довіряли директорові Крамаренку і мали схильність до художньої кераміки.  Залишилися  викладачі і сорок учнів.

«Крамаренко у морози і непогоду дуже часто пішки ходив до Києва, добивався порятунку школи, але завжди повертався ні з чим. У школі у той час був помічник директора по господарській частині Левицький, який весь час нишпорив у Києві, добуваючи то мішок пшона, то мішок житнього борошна, і спасав нас від голоду. Щоб не замерзати учні і викладачі ходили до лісу, рубали дерева, щоб можна було як – небудь зварити юшку або затірку. У цей час у Межигір’ї ще були монашки, був якийсь монастир (скит Покровського монастиря) зі своєю ігуменею. Монастир мав гектарів 20 землі, багато лісу і інше господарство. Хтось з вищих керівних органів задумав монашок організувати у радгосп (адже при монастирі існували старі яблуневі сади, інші фруктові дерева, виноградники та кущі малини, смородини, ожини, агрусу тощо). Прислали агронома, але цей надуманий радгосп у скорому часі розпався. До школи поступила навчатися значна кількість учнів із сусідніх сіл, головним чином із села Нові Петрівці. Власними зусиллями почали ми за допомогою батьків учнів місцевих сіл робити гончарні верстати, побудували невелике горно. Першим майстром по будівництву горна був селянин з Петрівців Клебань, а майстром, що поробив перші гончарні верстати, був Калитенко, з того ж села. Якось так вийшло, що непомітно з Межигір’я виїхали Анджієвський, інші викладачі теоретичних дисциплін. Жити було ніяк. Тоді виникла думка організувати виробництво гончарного посуду. Але місцевість, де залягали придатні для виробництва глини, була власністю монастиря. Та ми на це не зважали. Добули відповідної глини і в одному з будинків, що належав школі, розпочали виробництво. На той час я був головним фахівцем, що знав керамічне виробництво і умів добре точити на станку посуд і розмальовувати його ангобами. До цього виробництва прилучився дехто зі студентів Академії з майстерні професора  Крамаренка, що лишилися у Межигір’ї,  такі як Марія Плесківська, Ірина Жданко. Частина учнів, що прибули з Глинської школи, також добре уміли робити на верстаті посуд і справа почала потроху оживати». (18)

Бувало, що студенти й викладачі  взимку 1921 року залишалися зовсім голодними. Тоді Лев Юрійович Крамаренко разом із Павлом Іванченком навантажували  повні сани усілякого посуду і їздили по селах міняти його на продукти харчування. Мешканці навколишніх сіл для того, щоб придбати у них посудину, насипали її повну пшоном, чи горохом, або борошном, і відбувався обмін. До школи вони поверталися з повними саньми всякого добра, за що їх мало не на руках носила уся шкільна громада. Теоретичних навчань у школі на  ту пору  майже не було, більше працювали в майстернях. Незважаючи на скрутні часи,  Лев Юрійович разом із своїми студентами клейовими фарбами розписав стіни навчальних і виробничих майстерень та  їдальні. Тематика розпису була різноманітна — головним чином трудові процеси українського села. У цей час, особливо влітку, Лев Юрійович почав багато працювати темперними фарбами. Писав портрети, зокрема портрети літніх людей,  а також інші композиції із трудового життя робітників і селян. Збереглись ескізи жіночих портретів, дивовижно схожих на студентку УАМ Ірину Жданко, яка у 1927 році  стала його другою дружиною.

Левко Крамаренко (третій зліва) серед викладачів Академії. Крайній праворуч  - Михайло Бойчук. 1920-ті рр. Фото з книги "Левко Крамаренко". 

«Було помітно, що Крамаренко почав більше приділяти уваги роботі у Київському художньому інституті, багато працював сам як художник. Щодня до нас у Академію приходив Лев Юрійович, перевіряв,  як і над чим ми працюємо, давав різні матеріали для «від рисовки» і вболівав, що важко нам, напівголодним, займатися творчою роботою. Та найбільшою утіхою і життєдайністю для нас були добрі, підбадьорюючі слова нашого вчителя. Я ще й досі пам’ятаю світле, з красивими розумними очима обличчя Лева Юрійовича, людину, яка за своє життя нікому не зробила прикрості і зла,  яка ще в молодості, ведучи мене, несвідомого, за руку, показала мені шлях у життя, яким  іду ще й досі». (19)

Викладацька і творча робота в Межигір’ї.

            Павло Іванченко був викладачем керамічного розпису Межигірського керамічної профшколи, згодом — технікуму. Він  добре володів  технологією керамічного виробництва, художніми особливостями кераміки та технікою керамічного розпису.  Саме ці предмети викладав П. І. Іванченко межигірським студентам.  Разом з тим він продовжував удосконалювати базові інженерно – технологічні та художні знання в Межигірській керамічній школі і в Київському художньому інституті. Адже студенти й викладачі обох навчальних закладів не тільки жили комуною, а й спільно займались практичною діяльністю у творчому  межигірському  колективі. П. І. Іванченко згадував: «Під час практичних робіт у майстернях було багато учнів технікуму, викладачів, усі працювали нарівні, були захоплені духом творчості, невтомною працею і хороше співали  народні українські пісні. Тяжкі умови життя, любима творча робота міцно спаяли людей невмирущим почуттям любові один до одного і це почуття любові у багатьох, хто вчився і працював у Межигір’ї у ці роки, залишилося незабутнім на все життя». (20)

Межигірська керамічна майстерня. Фото 1923 р.У Фондах Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» зберігаються дві фотографії Межигірського керамічного технікуму 1923 року. На фото № 28, видно, що  за гончарними верстатами або поруч з ними  сидять і стоять студенти МКТ, які добре вміли працювати на гончарному крузі.  Це (зліва направо)  Дмитро Головко, Ілько Заїка, Микола Цівчинський, двоє невідомих, Дмитро Яриз, Панько Лапенко, Студенти УАМ, які займалися декоративним розписом або керамічною скульптурою,  згрупувалися праворуч, біля викладача Євгена Сагайдачного — Марія Холодна, Марія Плесківська, яка тримає в руках ріжок для керамічного розпису, Ірина Жданко. Це фото наповнене великим змістом і багатьма малодослідженими таємницями — адже подальші долі його  учасників у 20-х і 30-х роках  ХХ ст.  варті окремих розповідей.        

Вироби межигірської керамічної майстерні 1922-1923 рр. Експозиційний зал НДМДПМ.

            1922 рік став роком становлення Межигірської керамічної школи, адже її майолікові вироби стали відомими в художньо – мистецькому світі України —  влаштовану в Києві виставку  майже всю закупив  «Укрзовнішторг». Скоріше, відбувся обмін — за керамічні роботи видали велика бочку риб’ячого жиру і тридцять пудів житнього борошна. Студенти жили надіями на світле майбутнє, яке їм обіцяли більшовики, прагнули вчитись і бути корисними державі, незважаючи на те, що побутові умови були «на межі виживання». Одного разу терпець у студентів технікуму  увірвався. Голодні студенти вислідили гладку свиню, яку вирощували колишні черниці у створеному у Межигір’ї радгоспі, заманили її у майстерню,  де цілодобово випалювали керамічні вироби під наглядом майстра –   технолога Михайла Косихіна, і почали її вночі колоти. Це зовсім не сподобалось бідолашній  свині, і вона здійняла страшенний лемент. Злочинців піймали на гарячому у прямому і переносному сенсі. Вранці на свіжину прибули непрохані гості  — працівниці радгоспу, колишні черниці, разом із міліціонером. Була розпочата судова справа, але якось закінчилася нічим. Скоріш за все влада пожаліла голодних студентів, а сам радгосп згодом припинив своє існування.

            Формування творчого колективу Межигірського мистецько – керамічного технікуму.

            В Академії мистецтв (художньому інституті) ішла безкомпромісна боротьба між професорами М. Л. Бойчуком, Л. Ю.  Крамаренком, В. Г.  Кричевським, Ф. Г. Кричевським за «єдино правильний» вибір своїх творчих позицій. Так само поводилися їхні однодумці  – художники , які згодом увійшли у найбільші творчі об’єднання — Асоціацію Революційного Мистецтва України (АРМУ), ідеологом якої був М. Бойчук та Асоціацію Художників Червоної України (АХЧУ), до якої входив Л. Крамаренко. Студенти – бойчукісти ставилися дещо зверхньо до студентів з майстерні Л. Крамаренка, а особливо до студентів з майстерні В. Г. Кричевського — вважали його школу занадто спрощеною, консервативною, яка відверто захоплюється декоративністю і орнаментальністю. Після того як Межигірські творчо –  виробничі керамічні майстерні, створені  Левком Крамаренком у 1920 – 1922 роках, навесні 1923 року було перетворено у Межигірський мистецько –  керамічний технікум, який  очолили випускники УАМ бойчукісти Василь Седляр (директор) та Оксана Павленко (завідувач навчальною частиною), почали відбуватися зміни. Мистецькі принципи М. Бойчука стали впроваджуватись і в керамічний розпис декоративних тарелей, ваз та інших виробів. П. І. Іванченко, як викладач керамічного розпису в Межигірському технікумі, теж згодом увійшов у творче об’єднання АРМУ, межигірський осередок якого  до 1929 року  очолювала  Оксана Павленко. У Національному державному музеї українського декоративно – прикладного мистецтва зберігається  кілька робіт П. Іванченка, виконаних у  1922 – 1923 роках.

Вироби творчої межигірської майстерні. Фото 1923 року з фондів НЦНК "Музей Івана Гончара".

 

     

 

    

Павло Іванченко. Декоративні тарелі виконані в Межигірї у 1922-1924 роках.

            Образ дівчини на декоративному  тарелі (ф. № 20) зображено автором у стилі народної картинки або розпису на склі і він перегукується з розписом на плесканці  «Жінка в саду» (ф. № 21) та декоративному  тарелі (ф. № 22). Це художній образ Межигір’я 20 – х років ХХ ст. — дівчина, сидячи між двох гір, схилила голову і заплющила  очі. Композицію об’єднує зображення умовних пластів покладів глин — гончарної рудої і білої каолінової та хвилястої води. Адже вода теж буває кольору глини, особливо ввечері, коли сонце ховається  за гори. Цікаво, що збереглося фото композиційно схожого декоративного  тареля того самого автора 1924 року (ф. № 22), де дівчина сидить з розплющеними очима. Але головне  — це ліричний образ Межигір’я, адже ця історична місцевість, лежить у долині між Пекарницькою і Виноградною горами, які об’єднані між собою білою смугою берега Дніпра і покладами білої каолінової глини, чим і славилося Межигір’я.

П. Іванченнко. Плесканець "Жінка в саду"   1923 р. Із фондів НДМДПМ

На плесканці «Жінка в саду» (ф. № 21), зображено жінку, яка збирає яблука в саду. Жінка написана дещо в іконописному стилі (особливо це проглядається  в положенні рук, голови і ніг), а також у стилі народної української картинки або малюнків на склі, де застосовується чітко виражений контурний малюнок. Глибоко символічним є образ саду, який в уяві людини пов’язується зі згадкою про «золотий вік» історії людства, про сад Едемський, де, щасливі й безгрішні, жили його прародичі.   

            Наприкінці 1922 року Левко Юрійович Крамаренко виїхав на постійну роботу до Києва в Академію мистецтв і більше в Межигір’я не повертався. Слід зауважити, що Павло Іванченко чи не єдиний серед  межигірців, який  зберіг тепле і шанобливе ставлення до Л. Ю. Крамаренка, як свого вчителя і першого директора Межигірської керамічної школи. Адже після 1923 року, коли Межигірський керамічний художньо – промисловий технікум очолили бойчукісти Василь Седляр і Оксана Павленко, практичний внесок Л. Ю. Крамаренка у створення навчального закладу став поступово «забуватися». Свідченням цього є рекламний буклет «Межигірський Мистецько – Керамічний Технікум» 1928 року, де нема жодного слова про його засновника Левка Крамаренка. (21)

            Межигірська творчо – виробнича керамічна майстерня і далі активно працювала і реалізовувала свою продукцію через «Укрзовнішторг». Побудова нового горна здійснювалася за консультаціями професора Лисіна Б. С. (1883 –  1970 рр.).  Він  у 1921 році заснував кафедру хімічної технології кераміки та скла в  КПІ і впродовж багатьох років очолював її. З 1923 до 1928 року він  також працював деканом хімічного факультету КПІ.  На кафедрі виконували комплекс робіт з розробки фізико – хімічних основ сучасних технологій виробництва кераміки та скла, з вивчення мінеральної сировинної бази України.

у Межигірському технікумі викладав механіку учень професора Лисіна, студент КПІ Булавін Іван Онисимович. Згодом він  став відомим вченим технологом і механіком керамічного виробництва України, професором КПІ. Разом із студентами технікуму, майстрами П. Іванченком і  М. Косихіним, він зробив автомеханічний верстат виготовлення керамічних баночок на  ліки, використавши при цьому двигун до  водяного  насоса, який колись належав монастирю.

«З великою душевною теплотою згадую я Івана Булавіна, отого великодушного, молодого, веселого,  енергійного і здібного чоловіка, який був першим у Межигірському технікумі механізатором нашого  виробництва, який розбудив любов у багатьох своїх учнях до керамічного заводського виробництва і, зокрема, до механіки». (22)

У 1922 році з Миргородського керамічного технікуму на навчання до Межигір’я приїхали 22 студенти, серед яких була Віра Філянська (1900 – 1982 рр.) родом  із с. Попівки, що на Миргородщині. Закінчивши художній факультет Межигірського керамічного технікуму,  вона стала провідним  художником Конаківської фаянсової фабрики в Російській федерації. Іще раніше з Миргорода до Києва приїхав професор Євген Сагайдачний (1886 – 1961 рр.) разом із своїми учнями – Ільком Заїкою (1904 – 1979 рр.), Дмитром Яризом і Паньком Лапенком (обидва останні загинули під час війни 1941 – 1945  р.). Євген Сагайдачний очолив майстерню скульптури в УАМ і водночас став викладати керамічну скульптуру в Межигірському технікумі. Його миргородські учні закінчили однорічну межигірську профшколу і були прийняті на дальше навчання в технікум. Ними став опікуватися Євген Сагайдачний як своїми найкращими учнями, але не дуже довго…

 

Студентське життя в Межигір’ї

Павло Іванченко згадує:  «Євген Сагайдачний взагалі був оригінал, але його оригінальність випливала, може, з його невисокої освіченості у мистецтві і, як мені тепер здається, недостатньої вихованості». (23)

На той час Є. Сагайдачний у творчості захоплювався кубофутуризмом — синтезом  французького кубізму та італійського футуризму. Він пробував донести ці ідеї до студентів технікуму, більшість з яких не вміла ні малювати, ні ліпити, а головне  не маючи природних здібностей до мистецтва не прагнула навчитися.

«На своїх уроках Сагайдачний доводив, що у скульптурі, наприклад у тварин, можна пропорції і  деталі в натурі математично розрахувати — якої саме довжини мусять бути ноги, шия, голова. На одному із уроків натурою була собака. За цією теорією, учні, які успішно ліпили, такі як Заїка, Яриз, Лапенко, не зуміли або просто не захотіли  математично розраховувати пропорції і деталі своїх скульптур, і отримали незадовільні оцінки. А ті учні, які зовсім не уміли ліпити, наприклад Ольга Черепова, яка добре володіла математичними розрахунками, справились із завданням і отримали п’ятірки».

Неприязнь трьох студентів до свого вчителя Сагайдачного посилювалася ще й через те, що наприкінці 1923 року він одружився на студентці УАМ Марії Холодній, в яку був закоханий Ілько Заїка. Адже Марія, яка видрізнялася вихованістю і скромністю,  часто бувала в Межигір’ї, працювала в творчо – виробничій майстерні, і іноді вони удвох або у гарному студентському товаристві зустрічалися на високій горі біля «Дуба кохання», звідки  лунали задушевні українські пісні на все Межигір’я. Ілько Заїка,  Марія Холодна та інші студенти, такі як Лапенко і Яриз, були чудовими співаками, любили і знали багато українських народних пісень, адже були земляками й виросли на Полтавщині. Щоправда   Ілько народився в бідній селянській родині  на Зіньківщині,  а Марія — в родині професора КПІ, вченого і художника  П. І. Холодного, на Переяславщині. (24)

Наприкінці 1923 року студенти технікуму Ілько Заїка, Дмитро Яриз,  Панько Лапенко покинули свого вчителя Сагайдачного і перейшли навчатися на технологічне відділення. До технологічного відділення  технікуму перейшли на навчання майже всі учні з Глинської керамічної школи — такі як  Тихін Кир’ян, Захар Зелинський, Василь Ундря та ін.  У художньому відділі  залишилися М. Котенко, Микола Цівчинський, Віра Філянська, Конон Крівич, Беданюк, Микола Прошак і ін. (25)

Комсомольський актив ММКТ. Перший ряд зправа: Микола Цівчинський, поруч Ілько Заїка.Фото 1924 року.

Більшість з цих межигірських студентів становили комсомольський  актив технікуму і були учасниками всіх студентських заходів, таких як — агітаційні бригади, творчі вечори, театральні й музичні гуртки, студентський ляльковий театр і робота у творчо – виробничій майстерні. Колективно група студентів технікуму під керівництвом П. Горбенка, що на той час викладав соціально – економічні дисципліни, написала спеціально п’єсу «В Раю» для лялькового театру. Один з перших аматорських  лялькових театрів в Україні почав діяти.

«Силами студентів Ілька Заїки, Миколи Цівчинського були розроблені фігури ляльок. З цим театром студенти часто давали концерти у себе вдома, а також виїздили на села, де театр мав великий успіх. Критикували попів, спекулянтів, буржуїв, сільських самогонниць, і т. д. Одного разу в селі Нові Петрівці, театром була розкритикована самогонниця тітка Марина. Тітка Марина якраз була на спектаклі і коли вона побачила себе, що її прилюдно критикують, на другий день прийшла в Межигір’я і просилася, плакала і клялася, що більше ніколи не буде робити самогонку. Казала: «От якщо не вірите, то прийдіть — я при вас знищу усе приладдя». (26)

Межигірський вертеп. Фрагмент рекламного буклету.

Павало Іванченко згадує: «Мені запам’яталися одні збори селян і студентів технікуму у селі Нові Петрівці, які відбулись перед початком вистави. Ілько Заїка, який тоді був активним комсомольцем, узяв на себе непосильну роботу і на зборах почав щось говорити звідки походить людина. Ілько Заїка говорив  дуже плутано, і врешті почав доводити, що ніби – то  людина взялася від «обезяни». Молодші, що сиділи поодаль, захіхікали, баби почали плюватися. Тоді з місця схоплюється дід по прізвищу Свічка Артем, що сидів у передньому ряду. Шапка – ушанка на його голові затрусилася, кожушок він розстебнув і, кидаючи слова обурення, заговорив: «Протівна мені ваша культура, коли ви кажете, що людина від жаби походить. Що ви нас прийшли навчати, як у вас он картопля бур’яном заросла і ви всіх котів виловили у Межигір’ї  і поїли їх!». Піднявся сміх у залі. Деякі баби повставали з місць і почали виходити із залу. У кутку чийсь грубий голос загоготав. Заїка розгублено стояв біля трибуни і не знав, що далі робити. Хтось на задніх рядах гучно засвистів, піднявся сміх серед людей. Хтось з натовпу закричав: «Театр давайте  — хватить лекцій!». Заїка розгублено пішов з трибуни. На сцену винесли великий диктовий ящик, а через декілька хвилин із – за ящика виглядало банькувате обличчя студента технікуму Цівчинського, який артистично умів володіти фігурами лялькового театру і подавати імпровізовані дотепи на злобу дня. У залі піднявся неймовірний регіт і схвальні відгуки та оплески. Після того як тітку Марину розкритикували у ляльковому театрі, вона боялась ходити на спектаклі, а все розпитувала у сусід: «А кого вчора «керамишленики» розкритикували? Чи не тебе, Горпино? Адже ти теж гониш самогонку». (27)  

             

Межигірський вертеп. Ляльки "Микита" і "Микола". 1923-1924 рр.

Можна  уявити популярність студентського лялькового театру 1923 року в селі Нові Петрівці за фрагментом з  вистави «В раю», надрукованої у виданні Книгоспілки 1924 року «П. Горбенко. Революційний ляльковий театр».

«М и к и т а  (вискакує з других дверей, де ніби міститься трапезна) Ша! Слухайте всі — батько їде, горілку везе!

М и к о л а (виходить з тих же дверей). Горілку? Та де ж він дістав?

М и к и т а. Та то так тільки співається, то самогон, але добрий, з Петрівець. Тітка Марина гнала, аж горить (Микола стає в глиб сцени, а Микита зазирає в перші двері). Гей, розтупіться, дорогу дайте, батько їде. (Вибігає)

Б о г (виїздить на волах і стає серед сцени). Гей! Цоб! Цабе! Мир вам і всім присутнім! Ну, дітки, за ваші страждання та довготерпіння такою я вас самогоночкою почастую, що ех! Твій, Миколо, тезка, російський цар Микола другий, вже на що майстер був горілку гнати, а до такої, як сотворила тітка Марина, йому далеко!.. Ну я поїду ближче до клуні, а ви столи ставте та барилко внесіть. Гей! Цоб! Цабе! (виїжжає в другі двері)». (28)

Тема антиалкогольної пропаганди була дуже популярною серед політиків, літераторів, художників – карикатуристів, театральних діячів, учнівської молоді і   підтримувалася владою більшовиків. У Петрограді 8 листопада 1917 року вийшов наказ:  «впредь до особого распоряжения воспрещается производство алкоголя и всяких алкогольных напитков». Одначе 26 серпня 1923 року виробництво і торгівля спиртними напоями  відновилися. Остаточно «сухий закон» скасовано 1925 року — потрібні були кошти на здійснення проекту «індустріалізація всієї країни».

          У Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України збереглися майже всі ляльки та ящик (будинок) Межигірського лялькового театру, зроблений з дерева та оббитий фанерою. Ляльки теж робились із дерева, із збільшеними головами  за масштабом фігури, з виразними та підкресленими олійними фарбами рисами обличчя різних персонажів, таких як  піп, молодиця, удовиця, мученик, дід, баба, святі: Гаврилко (архангел Гавриїл), Микита, Василько, Микола, сам Бог  та ін. Одяг робився із різноколірних клаптиків, іноді  з нанесеним  малюнком — вибійкою.

          «Перші вистави відбулись серед студентів ріжних вузів у Києві, в комсомольському клубові Печерського району, а потім в кількох близьких до Межигір’я селах — Нових Петрівцях, Петрівцях, Валках та ін. З таким же успіхом демонструвався потім ляльковий театр в Прилуках на Полтавщині і в Житомирі на Волині». (29)

          За законами вертепного дійства, у пародійних постановках значну роль відігравала музика — на  струнних інструментах виконували гопак, вальс, краков'як та інші популярні мелодії. 1924 року в Харкові відбулися гастролі Межигірського лялькового театру, які стали останніми,   адже  існування такого самодіяльного колективу з художнім національним забарвленням не подобалося діячам пролетарської культури. Революційний вертеп через деякий час припинив своє існування. За свідченнями працівників сучасного Театрального музею, скриньку й два комплекти ляльок вертепу Межигірського  керамічного технікуму наприкінці 20 – х років ХХ ст. П. Горбенко передав до Театрального музею, що містився на той час у Всеукраїнському музейному містечку створеного 29 вересня 1926 року ВУЦВК і РНК УСРР на базі Києво – Печерської Лаври. Після його ліквідації 1934 року частину збірок передано до київських музеїв, із решти створено антирелігійний музей, що діяв до 1941 року. Після Другої світової війни реорганізований у Києво – Печерський історико – культурний заповідник

Із Миргородської керамічної школи приїхав до  Межигір’я на викладацьку роботу    досвідчений майстер – кераміст Антон Йосипович Боровичко, чех за національністю, найкращий знавець керамічних технологій в Україні. ВІн очолив майстерню кам’яних мас, вогнетривкої і тонкостінної кераміки. Із межигірських глин він розробив досконалу рецептуру мас і полив для камінно-керамічних виробів. І не дивно, адже у ХІХ ст. в Межигір’ї існувала знаменита на всю Європу фаянсова фабрика, яка використовувала місцеву сировину. Її вироби  визначалися вишуканими кольоровими поливами, різнобарвними  глиняними й  фаянсовими масами, які винайшли місцеві майстри змішуючи різні глини, які  добувалися навколо Межигір’я, і експериментальними режимами випалу. Звичайно, за короткий термін існування творчо – виробничої майстерні А. Й. Боровичку  не вдалося розвинути якісні фаянсові вироби. Але він довів, вірніше, підтвердив, що з межигірської   сировини у заводських масштабах можна робити високоякісний декоративний і господарчий посуд, а також будівельні керамічні вироби. Павло Іванченко через сорок два  роки  згадував, що вази й господарчий посуд, який він зробив у Межигір’ї за технологією Антона Боровичка, прекрасно виконували свої функції, вигідно конкуруючи з усіляким  металевим господарчим посудом.

            У 1922 – 1923 роках керамічні вироби викладачів і студентів технікуму експонувалися на закордонних виставках у Парижі, Берліні, Венеції, Празі, а також на Всесоюзній художньо – промисловій виставці в Москві. Майже всі студенти й керівники мистецьких дисциплін технікуму побували в Москві на цій виставці.

            «Пам’ятаю, коли ми уночі автомашинами у Москві їхали до вокзалу, повертаючись до Межигір’я, співали голосно. Міліціонер зупинив нашу машину, а водій, що вів машину, прокричав: «Та пускай – хохлов везу! На сільськогосподарській виставці я вперше побачив і почув  промову Луначарського, він говорив з балкона одного з павільйонів виставки». (30)

           Більшість із межигірських керамічних робіт було виконано у співпраці  «гончарів» і «художників». Деякі особливо обдаровані студенти або викладачі робили все своїми руками, зокрема і керамічні скульптури. Межигірські студенти, які приїхали із Глинська і Миргорода, а також молодь із навколишніх сіл  мали гарні навички щоб працювати на верстатах створюючи  традиційні гончарниі форми, — глечики, куманці, барильця, усілякий    посуд. Після кількох технологічних процесів до роботи приступали студенти УАМ або їхні викладачі. Вони розписували напівфабрикати ангобами та поливами різноманітними техніками, серед них і в техніці малювання ріжком. Після того розпочиналася таємниця вогню — режим випалювання керамічних виробів. який іноді відбувався протягом кількох діб. Усі учасники процесу збирались біля випалювальної печі і, розібравши   технологічну цегляну перегородку, витягали іще гарячі вироби, дивуючись непередбаченим ефектам. Саме в цьому і полягає велика таємниця художньої кераміки!

Фрагмент з виставки межигірських керамічних виробів 1923-1924 рр. Два плесканця, ваза і дві тарелі зроблені Павлом Іваченком. "Голова в смушевій шапці", "Риба" "Собака" і дрібна пластиказроблені Ільком Заїкою.

            Значну частину часу Павло Іванченко віддавав навчанню в КХІ. На той час у навчальній практиці КХІ перехід студентів з однієї майстерні до іншої відбувався без зайвого формалізму — потрібно було тільки бажання студента або ситуація в якій він опинявся. У Межигірському художньо – промисловому технікумі, починаючи з 1923 року значний  вплив мав  професора КХІ Михайло Бойчука — адже його найкращі учні Василь Седляр і Оксана Павленко, випускники КХІ, навесні 1923 року очолили  навчальний заклад. Незабаром П. Іванченко повернувся на навчання до майстерні М. Бойчука, залишившись працювати інструктором керамічного розпису в Межигір’ї. Свого першого і найкращого вчителя Левка Крамаренка він не забував і опікувався студентами КХІ, які навчаючись,  у майстерні професора Л. Крамаренка, проходили практику в Межигір’ї. На той час  Павло багато працював  у кераміці — крім керамічних декоративних предметів, з’явилися складні керамічні композиції, такі як «Пастух пасе вівці», «Дівчина на тлі межигірських круч» (Фото  № 20), жіночі портрети на тарелях і багато інших.  

Фрагмент експозиції керамічних виробів 1922-1925 рр.(з книги О. Школьної)

            Межигір’я, як унікальна природна та історико – культурна місцевість,  приваблювала до себе багатьох діячів культури й мистецтв. Одним  з них був молодий письменник Олександр  Копиленко (1900 – 1958 рр.), який народився у Краснограді на Харківщині. У періодиці з'явилися його перші літературні твори. 1923 року у «Бібліотеці селянина» вийшла перша книжечка з трьох оповідань «Кара – круча». П. Іванченко показував письменникові місцеві краєвиди та змагався з ним у грі у гилки. Ця надзвичайно рухлива старовинна українська гра була досить популярною серед межигірських студентів. До недавнього вона мала таку саму популярність, як сучасний футбол, а точніше бейсбол. Обладнання для гри в гилку складалось із маленького  гумового  або вовняного м'яча діаметром 6 – 8 см і гілки — палиці завтовшки 3 – 5 см та завдовжки до метра — щоб підбивати м'яч. Гра відбувалася   на більш – менш рівному майданчику завдовжки 70 – 100 метрів і завширшки 35 – 70 метрів. Мистецтво гри було не лише в тому, щоб м'яч летів якомога вище і горизонтальніше, а й у тому, щоб ті, хто у полі, не одразу могли спіймати м'яч. Для цього удар спрямовувався убік від польових гравців або якимось іншим незручним для них способом.

            Майже з перших днів діяльності Межигірської керамічної школи при ній утворився музей кераміки. Збиральницькою роботою музейних експонатів захоплювали її перший директор Левко Крамаренко, професор УАМ Василь Григорович Кричевський, інші викладачі та деякі студенти. Пізніше у Петропавлівській церкві Межигірського монастиря, після її закриття, рішенням Президії Київського окрвиконкому у вересні 1925 року було організовано  музей межигірської кераміки ХІХ – ХХ ст. Цей музей разом з навчальним закладом і керамічними майстернями став популярним серед творчої інтелігенції Києва. Сюди нерідко приїздили гості, серед яких були і знаменитості: Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра.

            Згадував Павло Михайлович і про інших письменників, які неодноразово бували в Межигір’ї — зокрема про поета Павла Тичину, який написав вірш про межигірський студентський колектив, які жили комуною. На жаль, кілька рядків про це у спогадах  П. Іванченка було заштриховано. Можна  прочитати лише рядки з вірша П. Тичини: «Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, як шипшина…» (31)

У 1920 році вийшли збірки П. Тичини «Замість сонетів і октав», «Плуг», які жваво обговорювались у літературних і художніх колах Києва. Художником цих збірок був студент УАМ Лесь Лозовський (1900 –  1922 рр.), найкращий учень художника –  графіка Г. І. Нарбута (1886 – 1920 рр.),  який  навчався в УАМ послідовно в майстернях: спочатку В. Г. Кричевського, потім Г. Нарбута, згодом М. Бойчука, потому В. Меллера. Загинув Л. Лозовський у Києві за трагічних обставин. За свідченням працівників Музею – квартири П. Тичини в Києві, автором обкладинки збірки презій П.Тичини «Соняшні кларнети» 1918 року оформив студент УАМ Олександр Лісовський з майстерні Федора Кричевського.

У щоденникових записах  Павла Тичини періоду 1919 – 1929 років знаходимо дивовижні і  романтичні спогади молодого поета про те, що він переживав серпневого літа 1920 року в Межигір’ї. (32) Саме там він бував разом із своїм товаришем і земляком Василем Елланом Блакитним (1894 – 1925 рр.), поетом, редактором, політиком, і майбутньою  дружиною Е. Блакитного  Лідією  Вовчик (1900 – 1979 рр.),  іншими київськими  комунарами з вулиці Тарасівської, 3, яка була створена в київському маєтку колишнього «магната», як його називали комунари, Ханенка.

            Недописані рядки із спогадів Павла Іванченка, про комуну в Межигір’ї знаходимо в книзі поета П. Тичини  Вітер з України (1924 р.):

            «Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! Тож кожен з нас будує людськості палац і кожен як провісник. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні Бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала…

...Живем комуною, працюєм. Поміж горами монастир. Навколо ліс, а перед нами сам Дніпро. Чудний якийсь — і зразу й не впізнаєш. Усе він спить, усе він думає, ніяк не перемріє. Живем комуною, працюєм. Як тільки світ — із заступами йдем на монастирське.

Ченці минають мовчки нас і довго хрестяться й плюють направо і наліво. Крикучий гонг покличе до сніданку. Назустріч сонце гімн свій ллє... Сміємося, вірим і горим! Лише Дніпро — ще більше похмурніє. Усе він думає, ніяк не перемріє».

          

Межигіря.Вигляд із Замкової гори. Листівка початку ХХ ст.

            Слід згадати, що Василь Григорович Кричевський разом із своїми синами, на той час студентами УАМ,  Василем та Миколою, а також братом Федором Григоровичем Кричевським у 1919 – 1922 роках бували в Межигір’ї і хотіли брати участь у створені  художньо – керамічної школи.             Влітку 1922 року наказом Губернського відділу професійної освіти Наркомату освіти. В. Г. Кричевського призначають керівником новоствореної керамічної школи – майстерні в Межигір’ї замість Л. Ю. Крамаренка, який із невідомих обставин відмовився від керівництва школи.    Але задумам про відродження старовинних традицій українського фаянсу славнозвісної фабрики Миклашевського не судилося здійснитися через нез’ясовані непорозуміння з М. Л. Бойчуком. Про виникнення непорозумінь з М. Л. Бойчуком  можна здогадуватись ще відколи вони із жовтня 1919 року почали вести окремо майстерні (замість однієї спільної). Відлуння тих подій прочитується у рядках звернення Ф. Г. Кричевського до Ради Академії, де, зазначаючи вчинки М. Бойчука, котрі ускладнюють ситуацію в Академії, він згадує  й те, «що професор Бойчук нечесно і негарно поставився до свого колеги професора В. Г. Кричевського, як і до українського громадського діла — в справі Межигірської художньої школи. З огляду на тайні махінації професора Бойчука в Межигірській школі, професор Василь Кричевський, дійсно найкращий знавець кераміки, повинен був одмовитися від керування школою…» (Заявка ректора Ф. Кричевського до екстреного конфіденціального засідання Ради Академії 6.07. 1922 р.) з архіву К. Кричевської – Росандіч. (39)

            Багато років Межигір’я було традиційно улюбленим місцем для відпочинку киян, особливо творчої інтелігенції — письменників, художників, архітекторів, музикантів і акторів.  У 1918 – 1920 роках, крім комуни письменників і поетів, яку створив Василь Еллан – Блакитний у Києві на вулиці Тарасівській 3, там розміщувалося кілька творчих осередків від УАМ – спільна майстерня М. Бойчука і В. Г. Кричевського. Влітку у ті неспокійні і голодні роки майже всі студенти УАМ перебиралися до Межигір’я. Жили в напівзруйнованих монастирських готельних номерах, які іще з початку ХХ ст. черниці Межигірського монастиря обладнали для прочан та відпочиваючих. Студенти працювали в майстернях, ходили на етюди, займались керамікою, ткацтвом, живописом і графікою. Про це згадують Олександр Саєнко та Оксана Павленко з майстерні В. Г. Кричевського (згодом Павленко перейшла до  майстерні М. Бойчука) та інші колишні студенти УАМ. З багатьма студентами, майбутніми художниками, особливо з учнями В. Г. Кричевського, Павло Тичина був добре знайомий. У майстерні В. Г. Кричевського навчались Олександр Саєнко, Євгенія Дмітрієва, Василь Кричевський (син В. Г. Кричевського), Марія Плесківська, Олена Ржечицькака (Коломієць)  та інші.

Межигіря. Монастирська зхабудова на фоні Замкової гори.Листівка початку ХХ ст.

Історична місцевість, природні умови, давні гончарні традиції, потенціал творчих особистостей — митців, літераторів, театральних діячів, музикантів, які бували,  або працювали  в Межигірї у 20 – х роках ХХ ст.,  сприяли створенню творчої атмосфери для навчання  студентів МКТ і УАМ (згодом КХІ). У своїх спогадах П. Іванченко зазначає:

«Тогочасні межигірські майолікові вироби, звичайно, були не на високому технічному рівні, бо в школі та й в технікумі не було відповідного устаткування для переробки і заготовки глиняної маси, ангобів, полив. Але з художнього боку, по оригінальності і різноманітності асортименту, по майстерності виконання було виготовлено багато дуже цікавих речей. На жаль, в музеях Радянського Союзу дуже мало збереглося  експонатів творчого Межигірського колективу, а те, що мається у Київському музеї українського декоративного мистецтва, — то гірші зразки, які дають невірне уявлення деяким критикам і мистецтвознавцям про справжні роботи межигірського колективу 1920 – 1926 років». (40)

 «Переважна більшість виробів Межигірської профшколи, виробничо – творчого колективу і технікуму відправлялись «Укрзовнішторгом» за кордон. Вироби, що залишилися по музеях Радянського Союзу, майже усі були знищені різними лиходіями, особливо у 1936 – 1939 роках, а також під час Вітчизняної війни Радянського Союзу з фашистською Німеччиною. Про художню цінність межигірських виробів можна судити лише по репродукціях, поміщених у ювілейному бюлетені «Межигірський Мистецько – Керамічний Технікум», та по фотографіях, які маються у значній кількості у автора цих спогадів, у мистецтвознавця Панька Мусієнка і кераміста Дмитра Головка». (41)

У своїх спогадах Павло Іванченко описує діяльність «Київської групи», яка працювала у межигірських творчо – виробничих керамічних майстернях. До неї входили: Пало Іванченко, Оксана Павленко, Василь Седляр, Іван Падалка, Євген Сагайдачний, Маруся Плесківська, Катря Бородіна, Маруся Холодна. Всі вони були випускниками або студентами УАМ (КХІ). Ніхто з них, крім Павла Іванченка, до Межигірської школи, не був обізнаний ні з технікою керамічного живопису, ні з керамічним виробництвом. Але за досить короткий час Оксана Павленко та Маруся Плесківська оволоділи технікою керамічного декору і продуктивно працювали. Особливі успіхи робила М. Плесківська, яка віртуозно розписувала керамічні вироби ангобами.

«У автора цих спогадів мається багато фотографій виробів, виконаних О. Павленко, В. Седлярем, І. Падалкою і автором цих рядків». (42)

Дуже теплі рядки присвячено Іванові Падалці як оригінальному, доброму, талановитому художникові, як справжньому синові українського народу. Він був відвертою, щирою людиною, дотепним і гострим  на язик, знав багато українських приказок, прислів’їв, світився добром, оптимізмом і українським гумором. У скрутні 1921 –1923 роки він, ще будучи студентом УАМ (КХІ), жив у Межигір’ї, виконував графічні роботи на замовлення та працював у творчо – виробничій майстерні. На жаль, із керамічних виробів Івана  Падалки зберігся один керамічний  таріль (в 60 – х роках ХХ ст. зберігався в Київському історичному музеї).  

Таріль № 1 (Пад) — «По середині цієї тарілки зображено пролетаря, робітника без головного убору, який у правій руці  тримає молоток. Нижче правої руки лежить серп. З лівого боку поміщена розгорнута книжка з написом УСРР, а внизу біля робітника робітника лежить шабля. Лівою рукою робітник показує на напис на полі тарілки. Там написано: «Я пролетарій Мамай, Стережись мене, буржує, не займай «У.С.Р.Р.». Постать Мамая добре укомпонована у колі тарілки, а також грамотно урівноважена написом» (Фото  № 36).

Таріль № 2 зображення, яке у 1923 році виконав  Іван Падалка, збереглося на рекламному буклеті, випущеному до 5 – річчя Межигірського мистецько – керамічного технікуму (1928 р.) У середині тарелі — червоноармієць і)з шаблею у руці, який сидить на коні, що скаче. На полі тарелі є зображення воїнів у гостроверхих шапках – будьонівках, які своїм декоративним ритмом нагадують  рослинний орнамент, притаманний межигірським фаянсовим виробам ХІХ ст. Декоративний ритм перебивається стилізованим зображенням прапорів за  формою хреста. Рисунок виконувався по сирому ангобованому черепку без зайвої деталізації (Фото № 37).

 Про тарель № 3 (Пад) Івана Падалки, зображення якого збереглося в книзі Б. С. Бутнік – Сіверського «Українське радянське народне мистецтво» (43), Павло Іванченко уточнює: «Посередині тарілки, на орнаментованому тлі виображений портрет В. Леніна. На полі тарілки напис: «Пролетарі всіх країн єднайтеся!». Крім напису, намальовано дві руки, одна з молотом, друга з серпом, а посередині їх п’ятикутна зірка. Збереглись у мене ще декілька фотографій з керамічних виробів Падалки, виконаних у Межигір’ї в 1922 – 1923 роках» (Фото № 38). (44)

Павло Іванченко згадує роботи, виконані Оксаною Павленко в  Межигірській творчо – виробничій керамічній майстерні в 1923 – 1924 роках. Вони не збереглися ні в музеях, ні в приватних колекціях.  1927 року О. Павленко розписала ювілейну вазу до десятиріччя жовтневої революції. Її фотозображення можна знайти у книзі Бутнік – Сіверського «Українське радянське народне мистецтво» (44) або на першій сторінці  Каталогу ювілейної виставки «10 років Жовтня». (45)

У приватній колекції Павла Іванченка (60-ті роки ХХ ст.) зберігалося три   вази, розписані Оксаною Павленко у 1926 – 1928 роках.  «Ваза № 1 (П) — виготовлена із кам’яно – керамічної маси і декорована геометричним орнаментом, виконана у техніці аерографа. Декор нанесено одною синьою надполивною фарбою. Орнамент суховатий, але по кольору ваза дуже цікава. Висота вази 22 см. Ваза № 2 (П) — виготовлена з камінно – керамічної маси і декорована своєрідним орнаментом виконаним у техніці ручного письма (мустер) надполивними фарбами. Форма вази модернізована, але декор на ній бездоганний, тому в цілому створюється гарне враження. Висота вази 20 см. Ваза № 3 (П)  — невелика за розміром з гарними пропорціями. Теж виготовлена з керамічно – кам’яної маси, декорована надглазурною синьою фарбою з позолотою. Усі ці роботи були виконані в межигірській майстерні кам’яних мас, вогнетривкої й тонкої кераміки,  керівником якої був досвідчений майстер – технолог – керамік Антін Йосипович Боровичко». (46)

Павло Іванченко згадує: «З Миргородського технікуму до Межигір’я приїхав у цей час (1923 р.) старий майстер – керамік Антін Боровичко, чех за національністю. Він добре знав технологію і практику кераміки  і почав керувати практичними роботами в майстернях будівельних матеріалів. Боровичко був людиною доброї душі і мав одну слабість — це полювання.  Бувало,  під час роботи в майстерні студенти, запримітивши хороший настрій учителя, говорили: «Антоне Йосиповичу! Розкажіть, будь ласка, як ви з Борею зайця били (Боря – це син Боровичка, що жив на той час в Чехословаччині). — «Хе, хе —  усміхаючись починав Антін Йосипович — То була штука, холера її матері. Як погнали ми зайця, а він з переляку, холера, з розгону ускочив у дупло старої верби. Я кричу Борі:  та бий!! — і промазав.  Ото була штука, холера її матері. Хе, хе…» І в цей час у Антона Йосиповича очі світилися великою веселістю, а губами він плямкав, так наче їв щось дуже смачне.

Так в школі проходив майже увесь урок. Антін Йосипович учив дуже ретельно    виконувати завдання. Одного разу він загадав студентам, як за його рецептом заготовити масу  для формовки пічних кахель. Під час формовки виявилося, що маса дуже рідка і не піддавалася формуванню. Тоді Антін Йосипович кричав  на студентів: «Я ж вам сказав налляти води, а ви набулярили!». Це слово «набулярили»  ще й тепер інколи з радістю згадують учні Антіна Йосиповича, які стали старими і багато таких, що стали кандидатами, докторами наук, лауреатами державних премій і інші. На полювання Антін Йосипович ходив часто, але майже завжди  не приносив додому  дичини, а щоб його не лаяла господиня, товариші по полюванню давали йому або качку, або зайця — і тоді він ішов додому з гордим і побідним виглядом. Як майстер керамічної справи, Боровичко був майже одним з найкращих майстрів того часу на Україні. Із межигірських глин він розробив досконалу рецептуру мас і полив для камінно – керамічних виробів. Вази і господарчий посуд, які я зробив сорок два роки тому в Межигір’ї  за технологією Антіона Йосиповича Боровичко, ще й досі виконують службу у нашому домашньому вжитку, вигідно конкуруючи з різним металевим господарчим посудом. Було тоді на практиці доказано, що з межигірської сировини можна робити у заводських масштабах високоякісний декоративний і господарчий посуд, а також різні будівельні керамічні вироби». (47)

Деякі вази Оксани Павленко, які бачив і описав П. Іванченко,  збереглись у нього тільки як фотографії: «Ваза № 4 (П) — виготовлена з камінно – керамічної маси і присвячена ювілейній даті — десятиріччю радянської влади, про що свідчать дві дати 1917 – 1927, обрамлені віньєткою із лаврових віток, замкнутих овальним обрамленням. По кругу вази проведені тоненькі смужечки. На вінцях простий орнамент. Увесь декор органічно пов’язаний з формою виробу, що свідчить про грамотність художника у розв’язанні правил композиції. Висота вази 20 см. Ваза № 5 (П)  по формі до деякої міри походить від народних гончарних виробів Полтавщини. Але вже має ознаки модернізації. Форма побудована із двох виразних геометричних елементів — притиснутого зверху кола та урізаного конусу. Ваза декорована рослинним орнаментом надполивною фарбою. Орнамент дуже добре закомпонований на формі. Ця ваза теж виготовлена із камінно – керамічної маси. На фото № 6 (П)  показана гранчаста ваза, виготовлена з камінно-керамічної маси, декорована орнаментом з рослинних і безпредметних елементів. Розпис вази виконано під поливною темно – голубою фарбою. На фото № 7 (П) — посудина утилітарного призначення. Дуже хороша по формі і декору. Цей предмет теж декорований темно – голубою надполивною фарбою». (48)

Про керамічні роботи Василя Седляра Павло Іванченко згадує, що він, працюючи у творчо – виробничому колективі, багато розписував обпалені керамічні вироби «на черепок», На збереженому ним фото № 1 (C) зображено портрет Т. Г. Шевченка намальований на мисці. «Портрет нарисовано примітивно, в іконописній манері. Шевченко мало подібний на ті чисельні портрети, які ми привикли бачити. Дуже міцно закомпоновані слова «Вставайте, кайдани порвіте» з верхньої частини миски і декором, що обрамляє портрет. І це важливо, бо не всякий художник уміє грамотно закомпонувати на певній площині художній задум. Крім цієї миски, Седляр написав портрет Шевченка на майоліковій тарелі  — фото № 2 (C). Тут також портрет невдалий. Написаний схематично, наспіх, без схожості поета. Але, мені здається, цінним у цьому творі є монументальність і гармонійна закомпонованість усіх елементів на круглій формі. Особливо дуже цікаво трактований напис на полі тарелі – «Обніміть же, брати мої, найменшого брата», і як цей напис добре замикає загальну композицію твору. Цього ніяк не треба відкидати, бо, крім змісту художнього твору, форма композиції має велике значення, особливо на предметах обсягових, де форма предмета мусить бути гармонійна і співзвучна зі своїм декором. Седляр досить оригінально і декоративно розписав майолікове блюдо, на якому виображена жінка, що танцює, взявшись в боки — фото № 3 (C).  Виразно і гармонійно закомпонована вся річ. Тут нема деталізації в образі жінки. Все трактовано узагальненими засобами, але таріль має виразний зміст і декоративну форму.  Цікава по композиції і змісту тарілка, яку у 1923 році Седляр розписав до ювілейної дати Червоної армії — фото № 4 (C). Посередині тарілки, у формі п’ятикутної зірки, виображено п’ять портретів червоних воїнів у будьонівках з п’ятьма маленькими п’ятикутними зірочками. На полі тарілки напис: «Хай живе червона армія». Дуже добре закомпонована тарілка. Оригінально, на круглій формі вписані символічні портрети червоних воїнів у своїх традиційних головних уборах — будьонівках (ф. №40). Декоративно вирішена тарілка, яку Седляр виготовив у 1925 році — фото № 5 (C). Посередині тарілки написана п’ятикутна зірка. А по колу слова: «Хай живе радянська влада» і дата «1917 – 1925». Усі ці вироби В. Седляр виконав з майоліки і розписав ангобами» (Фото № 42).  (49)

У 1924 – 1925 роках у Межигір’ї була створена модельна майстерня для тиражування керамічних виробів. Її очолив майстер Михайло Косихін, який закінчив Глинську керамічну школу іще раніше. Він приїхав у Межигір’я у 1922 році і працював майстром – технологом учбового керамічного виробництва. 

«Косихін був енергійною, високого зросту, вольової вдачі людиною. Зовні він нагадував Мефістофеля, з великим горбатим носом і сірими пронизливими очима. Він завжди ходив у довгій сірій шинелі, у юхтових чоботях, а на голові зимою носив пом’яту кєпу. Багато курив і мав характерний, йому властивий кашель, по якому завжди можна було узнати Косихіна. Косихін став майстром  по заготовці ангобів, полив і обпалу виробів. Але він умів також добре точити вироби на гончарному станку, і вже на виставці 1922 року експонувалися його різні посудини у вигляді тварин тощо». (50) У модельній майстерні учні виготовляли гіпсові моделі і форми тарілок, іншого посуду, тиражували декоративну пластику. Єдину межигірську вулицю студенти жартома називали «проспект Косихіна»

Фрагмент експозиції ММКТна виставці. 1927 р.

«У цей час В. Седляр розписав багато тарілок  надполивними і підполивними фарбами на різноманітну тематику. Збереглось у мене п’ять фотографій тарілок: фото № 6 (C)  — посередині тарілки виображені дві руки — робітника і селянина, а коло рук у колі напис: «Хай живе змичка». По колу  тарілка облямована стрічкою. Фото № 7 (C)   —посередині у профіль виображений портрет червоноармійця у шоломі. Край тарілки обведено стрічкою з «вусиком». На фото № 8 (C) — тарілка із стилізованою квіткою посередині. Край тарілки обведено стрічкою з «вусиком». На фото № 9 (C)  — тарілка з п’ятикутною зіркою посередині. Зірка облямована круглим віночком, а вінця тарілки відведені стрічкою. На тарілці № 10 (C)  посередині виображений портрет робітника. Портрет робітника і вінця тарілки відведені круглими стрічками по колу тарілки. Фото № 11 (C) — цікаве блюдо зробив В. Седляр, на якому виображено портрет майстра – кераміка М. Косихіна. По сирому ангобованому черепку тарілки дуже сміливо і вправно графічно виображено портрет». (51)

Межигірська керамічна майстерня. Фото 1924 -25 рр.

З великим теплом Павло Іванченко згадував про свого друга, побратима, земляка і талановитого учня Межигірської профшколи, Технікуму і згодом  викладача Межигірського інституту кераміки і скла Ілька Микитовича Заїку. «Учився у Межигірській художньо – керамічній школі, а потім і технікумі і працював у виробничій майстерні уже згаданий мною вище Заїка Ілько. Заїка займався переважно скульптурою малих форм під керівництвом Сагайдачного Євгена Яковича. Вище я згадував, що після того, як Сагайдачний видумав нереальну теорію про математичні розрахунки пропорцій деталей у скульптурі, Заїка кинув займатись скульптурою і перейшов на технологічний відділ. Дуже виразно я пам’ятаю Заїку простим селянським хлопцем, що прийшов босими ногами з Миргорода до Межигір’я. Це було навесні 1921 року. Чорний, схожий на циганчука парубійко, у штанцях і сорочці із простого грубого домотканого полотна і в матроському картузі з чорним околишем і білим верхом. Завжди під час роботи в майстерні біля Євгена Сагайдачного сиділи три його учні — Ілько Заїка, Дмитро Яриз і Панько Лапенко, займаючись скульптурою, хороше співали українських пісень. Серед трьох учнів Сагайдачного найбільш здібним скульптором був Ілько Заїка. Збереглось досить багато фотографій з робіт Заїки, серед яких є скульптури, а також різний посуд.

Найбільш цікавим твором, на мій погляд, є скульптури «Негритянка, що стоїть взявшись у боки»  — фото № 1 (За), «Селянин. Що коле кабана» — фото № 2 (За) та «Птах клює Зайця — фото № 3 (За). Скульптури під № 1 (За) № 3 (За) виконані в майоліці, скульптура під № 2 (За) виконана в теракоті. На фото № 4 (За) показані скульптури, виконані Є. Сагайдачним, І. Заїкою, П. Лапенком і Д. Яризом.

Крім скульптури, Ілько Заїка зробив багато усілякого декоративного й утилітарного посуду з майоліки — різноманітні за формою і декором глечики, чашки, вазочки для квітів і т. п. Скульптури й посуд характерні за  виразністю, форми монументальні. На формах посуду декор гармонійно пов’язаний з формою виробу. Фото № 5 (За), № 6 (За), № 7 (За)».

Межигіря.Студенти ММКТ біля "Дуба кохання". Фото1926р.

Залишилися спогади Павла Іванченка про особисті відносини студентів. «Ще і досі я пам’ятаю, як Заїка весняного вечора часто виходив на кручу до «Дуба кохання» і співав — «Ой зійди, зійди ясен місяцю, як млинове коло», і розлягався спів по всьому Межигір’ю, та відлунював по дніпровому плесу. А співав так Заїка тому, що щиро любив студентку технікуму Галю Холодну і кликав її на побачення до «Дуба кохання», а Галя не щоразу виходила на побачення, бо була сьому важлива причина…» (52)

Скоріше за все Павло Іванченко мав на увазі не Галину Холодну (молодшу сестру Марії, якій  тоді було лише 15 років),  а Марію Холодну, яка працювала разом із студентами технікуму, учнями  Євгена Сагайдачного  в творчо – виробничій керамічній майстерні — Ільком Заїкою, Дмитром Яризом, Паньком Лапенком, Дмитром Головком, Миколою Цівчинським та ін. (фото № 28)

Марія Петрівна Холодна народилася в Києві в багатодітній родині Петра Івановича Холодного (1876 – 1930) — відомого українського державного, громадського діяча, вченого – хіміка, педагога, художника,  рід якого походив з міста Переяслава (тепер Переяслав – Хмельницький). Він одружився з Марією Петрівною  Івановою (1878 р. м. Гатчин — 1959 р. м. Москва), яка народилася останньою  в багатодітній сім’ї морського офіцера і здобула гарну освіту. В сім’ї Холодних було п’ятеро дітей:

— син Петро Петрович Холодний (22. 07. 1902. , м. Київ — 24. 01. 1990., м. Нью  –  Йорк) став визначним художником української діаспори. Його дружиною була Наталія Андріївна Лівицька  –  Холодна, відома українська поетеса української діаспори;

— донька Марія Петрівна Холодна (23. 09. 1903, м. Київ — 13. 01. 1989, м. Москва), український художник, яка жила працювала в РСФСР.  Вона здобула художню освіту скульптора в УАМ  у 1928 році. Під час навчання працювала в Межигірській творчій керамічній майстерні (1922 – 1927 рр.). Майже зразу по закінченню навчання М. П. Холодна була змушена виїхати до Москви. Згодом вона працювала на фаянсовій фабриці в Конаково, де виявився її талант у дрібній керамічній пластиці та створенні фаянсового посуду, декоративних керамічних форм.

— син Ігор Петрович Холодний (1904 р., м. Київ – 1957 р., м. Москва), закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка;

— донька Галина (Ганна) Петрівна Холодна (29. 11. 1908, м.  Київ — 14. 01. 1998, м. Москва);

— донька Тетяна Петрівна Холодна (1912 р., м. Київ — 15. 03. 1979 р., м. Харків), український художник.

            Наприкінці 1923 року студентка Української академії мистецтв Марія Холодна  у свої 20 років вийшла заміж за Євгена Сагайдачного, декана скульптурного факультету  УАМ та викладача скульптури Межигірського мистецько-керамічного художньо технікуму. Незабаром шлюб розпався. Марія Холодна народила сина Петруся, якого назвала на честь свого батька Петра Івановича Холодного. На той час її батько  перебував в еміграції як колишній член уряду УНР. (Старший син М. П. Холодної Петрусь був мобілізований до Червоної армії наприкінці війни 1941 – 1945 років і загинув там). У 1928 році, отримавши диплом в УАМ, Марія Холодна виїхала до Москви. У 1930 році вона деякий час працювала в керамічній майстерні при державному музеї фарфору. У 1934 році М. П. Холодна почала працювати на Конаковському фаянсовому  заводі ім. Калініна в м. Конаковому, де і стала провідним художником – скульптором. Саме там вона познайомилась із своєрідним художником, героєм громадянської війни, лояльним до влади більшовиків Фріх – Харом, і незабаром вони побралися.  Згодом Марія Холодна народила двійнят — Дмитрика і Галинку. Після війни 1941 – 1945 рр. вони жили і працювали переважно у Москві. Вимушений переїзд до Москви зберіг життя Марії Холодній. Адже її батько, художник П. І. Холодний, та рідний брат — художник  П. П. Холодний, який у свій час був юнкером військових формувань УНР, вважались «запеклими ворогами» влади більшовиків. Упродовж усього свого життя Марія Холодна зберегла пам’ять про Межигір’я, Київ і Україну і відтворювала їх у своїх роботах — скульптурній керамічній пластиці. (53)  

Межигіря. Студенти ММКТ на заняттях з малювання і графіки. 1926 р

            Про свої керамічні роботи в Межигір’ї 1920-х років  Павло Іванченко згадує: «Під час перебування в Межигір’ї я багато зробив різноманітних керамічних виробів. На превеликий жаль, із незначної частини цих творів я маю лише фотографії. Хоч поіменую та понумерую їх моїх давніх німих свідків скромних плодів творчості в часи далекої моєї юності. Я не буду давати їм мистецької оцінки, хай, може, колись про це люди скажуть добре чи зле слово. Скажу тільки, що я багато і з натхненням трудився, створюючи ці вироби. Я багато перемісив своїми руками глини, босими ногами вертів гончарний верстат, багато ліпив і малював, оздоблюючи вироби, багато самотужки складав різних рецептів, фарб і полив. Багато днів і ночей провів, випалюючи ці вироби у печах. Це був щирий і добрий мій труд, з яким я не розлучався все моє життя:

№ 1, № 2 — два великих тарелі. Вони досить наївні за змістом, і, напевне, не досить досконалі у виконанні. Тарелі майолікові. Рисунок зроблено по ангобованому черепку.

Тарель № 3 — рисунок виконано кольоровими ангобами по сирому черепку. Розмір тарелі 30 см. в діаметрі.

Тарель № 4 — жіночий портрет. Рисунок виконаний по сирому черепку. Розмір 35 см. в діаметрі.

Тарель № 5 — портрет дівчини. Виконано по сухому черепку. Майоліка. Діаметр блюда 35 см.

Тарель № 6 — портрет жінки. Фаянс. Виконано надполивними фарбами.

Тарель № 7 — Дівчина біля межигірських круч. Майоліка. Рисунок виконано по сирому ангобованому черепку.

Тарель № 8 — майоліка, рисунок виконано по черепку. Розмір 30 см.

Декоративне блюдо № 9 — майоліка. Декор по сирому черепку кольоровими ангобами. Розмір 30 см.

Тиква № 10 — висота 40 см. Майоліка, синя полива.

Фляга № 11 — Майоліка. Висота 42 см.

Декоративна ваза № 12 — висота 50 см.  Майоліка. Темно синя полива.

Миска № 13 — розмір 25 см. Декор ангобами по сирому черепку.

Блюдо № 14 — Портрет М. Косихіна. Майоліка, розмір 30 см. Рисунок по сирому ангобованому черепку.

Декоративна скульптура № 15 — майоліка. Висота 23 см.

Кахля № 16 — декор ангобами по сирому черепку.

Кахля № 17 — майоліка. Декор по сирому ангобованому черепку.

Баклага № 18 — майоліка. Висота 26 см. Декор по сирому ангобованому черепку.

Тиква № 19 — майоліка. Висота 30 см. Декор по сирому ангобованому черепку.

Фляга № 20 — Майоліка. Висота 40 см. декор по ангобованому черепку.

Миска і соляночка № 21 — декор по мокрому ангобованому черепку.

Баклага № 22 — майоліка. Декор по ангобованому черепку

Кахлі № 23 — декор ангобами по сирому ангобованому черепку.

Тарілка № 24 — декор ангобами по сирому черепку.

Декоративна ваза № 25 — камінно – керамічна маса. Висота 48 см.

Тарель № 26 — Ескіз для однокольорового друку». (54)

            У художній обробці керамічних виробів автор використовував різноманітні способи: гравіровку по підв’яленому черепку; гравіровку по сухих ангобованих виробах; фляндровку — декорування по мокрому ангобованому черепку; декорування рельєфним скульптурним орнаментом, де гармонійно пов’язувалися рослинні елементи з фантастичними й реальними зображеннями птахів і тварин, а також людськими фігурами і портретами. Крім того, Павло Іванченко зробив у Межигір’ї багато утилітарного посуду у вигляді різних птахів і тварин, декорованих ангобами, рельєфним орнаментом, а також кольоровими поливами. (55)  

            Є ще один талант Павла Іванченка, який він набув у Межигір’ї, спілкуючись із багатьма письменниками — це  літературно – мистецький, який виявився у   його спогадах 60-х років  ХХ ст., з поетичними, ліричними і народознавчими записами.  Ці спогади складаються з трьох частин:

            — «Андріяшівка», в якій  він описує село, де він народився, свою сім’ю,  дитячі враження від сільського побуту, природного оточення та деякі  кумедні пригоди.

            — «Глинська керамічна школа» — це  детальний опис навчального закладу, в якому  він стажувався й навчався у 1910 – 1919 роках, отримавши кваліфікацію інструктора керамічного виробництва. У цій частині розповідається про викладачів школи, студентів, революційні події і реорганізацію школи на чолі з Левком  Крамаренком, про її переїзд до Межигір’я.

            — «Київ – Межигір’я». Це найбільша за обсягомом частина спогадів, де П. Іванченко розповідає про початок навчання в УАМ  1919 року  і роботу інструктором керамічного виробництва в Межигір’ї. Тут він дає ґрунтовний опис перших років становлення Межигірської керамічної школи,  труднощів й незабутніх  враженнь від творчої роботи й життя студентів та викладачів тих далеких і непростих часів. Дуже цікавим є опис природного оточення Межигір’я та оселі гончаря в селі Валках:

            «Коли дивишся на Межигір’я з високої Виноградної гори (до речі Виноградною вона називалася тому, що тут за часів існування монастиря вирощували багато винограду). Перед очима відкривається величний і красивий архітектурний ансамбль церковних і цивільних будівель. З півдня, заходу і півночі ці будівлі оточував дрімучий грабовий і дубовий ліс, а зі сходу унизу простелявся Дніпро, а за Дніпром луги, що поросли кущами дубів, інших дерев і лозняку. А ще далі за лугом виднілося село Старосілля і чарівний велетенський старосільський ліс, де виростали дуби і сосни віком по триста і більше років.

            Межигір’я тому так і зветься, що воно має чотири широкі і високі гори і між ними долини, що переходять у глибокі яри. У першому такому яру, ще за часів існування монастиря, був  споруджений великий ставок, у якому завжди, як у дзеркалі, відбивалися велетенські в’язи і дуби. У другому видолинку було гектарів чотири рівної площини, а потім знову крута гора, і за нею глибока долина, що поросла густо вільшиною. За цією долиною знову висока гора з рівною площиною зверху, що мала приблизно гектарів 6 – 7 орної землі. За горою знову широка долина, де був великий фруктовий сад.

Впорядкування Дзвінкової криниці місцевими краєзнацями.Фото1970-років.

            Під однією високою кручею у Межигір’ї міститься знаменита криниця з дзвінковою водою, про яку згадує Т. Шевченко. Криниця мала вигляд дерев’яного жолоба, у котрий на глибині одного метра від поверхні землі збоку з джерела витікала вода, падала вниз і наче дзвеніла. Невідомо ким і коли була утворена ця криниця, але вода в ній була дивовижно чиста, холодна,  смачна — досить одного ковтка — і вона заспокоювала спрагу.

            Якоюсь казковою здавалася ця криниця у будь – яку пору року. Вона наче заворожувала людину, коли стоїш біля неї, особливо вночі, коли навколо мовчить суворий, задумливий ліс, і лише вода, як жива артерія землі тихо струмує, монотонно і якось загадково гомонить внизу у жолобку, а коли відійдеш від криниці метрів 5 – 6, то чути як вода наче у дзвіночок дзвонить падаючи з джерела униз.

            Мабуть, колись приходили до цієї криниці стомлені воїни і трудівники з навколишніх сіл, щоб напитися, заспокоїти спрагу. Приходили уночі до дзвінкової криниці  і молоді закохані люди, пили воду і слухали таємничий голос води, як музику. Споконвіку і досі приходять до цієї криниці люди з сусіднього села Петрівці, щоб набрати дзвінкової води, приходять дівчата, молодиці і несуть у відрах на коромислі на гору життєдайний дар природи. А поруч дзвінкової криниці бурхливо несе води невелика річечка, що впадає неподалік у Дніпро. Хто знає, скільки тисячоліть існує ця річечка, але, мабуть, дуже давно, бо утворила вона широку і глибоку долину з рівчаком. Посередині, з двох боків долини, ростуть велетні дуби, явори, граби. Багато має Межигір’я живописних і дуже поетичних осередків і затишних куточків, які неможливо забути. Ось височенна круча, а на самій вершині кручі росте старий вузлуватий дуб, що прозвала його молодь «Дуб кохання». Здається неймовірним, як може рости отакий велетень на кручі, де, здається, і вологи дуже мало, і грунт якийсь глинисто-піскуватий і сухий. А дуб стоїть гордовито, утнувшись цупко корінням у грунт, і наче тримає увесь шпиль кручі. Хто посадив і виростив отаку силу і красу природи? Чи, може, сама природа мала більш сприятливі умови, де зміг народитися і вирости гордовитий, міцний і казково красивий дуб.

            Чомусь з душевним болем я пригадую і цю високу кручу над Дніпром, і «Дуба кохання», хоч я і не бачив їх уже майже тридцять дев’ять років. Як живі стоять переді мною  чарівні бачення і трепетно-красиві картини, що відкривалися від цього дуба, коли дивитися у замріяну далечінь на північний схід. Унизу Дніпро, а далі неозорі луги, а ще далі синіють ліси і ледь помітно білими цяточками видніються хати милих моєму серцю селян із сіл Старосілля, Сваромлі.

            Від «Дуба кохання» все вгору та вгору ви ідете вузенькою стежечкою. Ліворуч гора обривається і внизу ви бачите глибокі яри, що поросли густо різноманітними деревами, чагарником. Біліють у обвалах гори чисті кварцові піски, сірі, бурі і червоні глини, а поміж обвалами зустрічаються рівні або скошені полонини, що поросли буйною зеленню. На цих невеликих за розміром полонинах весною і влітку розцвітає безліч різноманітних квітів,  і тоді усі гори-кручі здаються, наче природа розстелила тут мистецькі килими.

            Весною із-за Дніпра, із гущавини рослинності, що покривала Межигірські кручі, розливалися голоси зозуль, солов’їв і іншого птаства, бо тут дійсно був для їх благодатний край. Ідучи від «Дуба кохання» вищезгаданою стежечкою на гору, ви побачите у долині дрімучий дубовий і грабовий ліс. А коли вийдете на гору за ліс, то потрапите на поле, звідки видніється село Вишгород, а праворуч село Валки, де живуть добродушні, щедрі і роботящі хлібороби, лісники, гончарі. У селі Валках було багато гончарів, бо біля самого села, у ярах легко можна було добувати доброякісні, пластичні глини, з яких вони артистично виробляли різноманітний господарчий посуд. До цього ж і палива було вдосталь, бо навкруги виростали на величезних площах мішані породи дерев — дуб, сосна, береза, вільха. Я дуже любив бувати вдома у гончарів. Спостерігати, як вони, наче жартома, із комочка глини витворяли красиві по формі вироби та ще й оздоблювали їх простими смужечками, кривульками, цяточками за допомогою рук, дерев’яного різачка, що був єдиним інструментом у їх хитромудрій роботі-творчості.

            Дивишся на затишну, чисту, увішану вишитими рушниками оселю гончаря, — це світлиця. Майстер-гончар сидить за своїм немудрим верстатом десь у хатині або прибудованій до хати невеликій кімнаті. На земляній підлозі збоку до купи збита сіра глина і, щоб не висихала прикрита вологою тканиною. Верстат — це лава. А до неї прикріплений металевий вал завтовшки півтора-два сантиметри. Зверху вала насаджена кругла дерев’яна головка, зроблена із міцного дерева. У нижній частині вала прикріплений дерев’яний плаский круг, який гончар обертає ногами. Унизу вал стоїть на дерев’яній або металевій п’ятці.

            Зробить ото майстер глечика, макітру, тиковку, мисочку чи горщик для квітів і ще по сирому виробу наносить і такий декор.  Біля нього стоїть у посудині розведена рідка, як сметана, біла або червона глина. Бере гончар пір’їнку, умочає її у цю рідину і, обертаючи на верстаті виріб, наносить різноманітний, дуже простий декор — смужечки, кривульки, крапочки. Після випалу на світло жовтому або червоному тлі виробів залишається або білий, або темно - коричневий орнамент. Доводиться дивуватися почуттю гармонії, такту майстра, де і який декор нанести на виріб. Так лаконічно, але разом з цим і цілком досить, щоб збагатити предмет докором. Це почуття міри і гармонії виробляється у майстра як наслідок довголітньої практики і обдарованості людини.

            Подобається у роботі хорошого гончара і те, що у його робочому приміщені і на робочому місці порядок, організованість і чистота, і сам майстер охайний, він уміє раціонально використати заготовлену ним глину і кожен її шматочок іде в роботу.

            Я був знайомий з одним старим, дуже хорошим майстром гончаром із села Валки, Іваном Степановичем. Одного разу, коли я прийшов до його, старий сидів за гончарним верстатом і робив величезну макітру, що певно вміщала відер п’ять води. Іван Степанович був невеликого росту, і макітра здавалася більша за його. Він ледве доставав рукою до її дна, а його ріденька, рижувата борода зачіпалася за бік макитри, роблячи на посудині незграбні візерунки. Іван Степанович правою рукою поправляв свою борідку, а потім, з веселим виглядом, почав ловко приробляти вуха до макітри. Я взяв шматочок м’якої глини і пом’яв її у своїх пальцях. Глина була туга і дуже пластична.

            — Де ви берете цю глину? Запитав я.

            — А ось тут, у яру. Там є які хочеш глини – червоні, сірі, рябі і навіть білі – відповів Іван Степанович. Метрів два зняти верхньої землі, а потім ідуть різні глини. Спочатку залягає темно червона, потім іде ряба, далі темно сіра, а ще глибше світло сіра. Для гончарів найкраща ряба, або темно сіра. Дуже жирна і стійка в роботі, а після обпалу червонувато жовтого кольору.

            — і багато там, у тому яру глин?

            — Шар метрів п’ять – шість. Там споконвіку бувало наші гончарі глину копали і робили міцні, красиві вироби. Тепер важко стало доставати паливо, а особливо матеріали для поливи.

            — А до революції у вашому селі багато було гончарів? Запитав я.

            — Та більше половини села займалися гончарством. Іван Степанович кинув на головку верстата кавалок глини і і почав робити нову макітру.

            — Що до революції, тоді нас ніхто не займав, що хочеш те й роби, аби вмів, та здоров’я було. Бувало я за місяць нароблю на повен горн різних виробів — глечиків, мисок, полумисок. А моя стара, та й дочка бувало розписували вироби. Випалив один горн, повіз у Київ, чи Обухів, продав за один день і є шістдесят — вісімдесят карбованців. А ви знаєте, що значить до революції на селі вісімдесят карбованців? То були добрі гроші. Продаси на ярмарку чи базарі посуд, грошей повен карман, і на радощах і чарку вип’єш, а дома тоді, так, ніби поміж роботою і бавишся. Видумаєш то куманця, барильце, баранця, іще дещо. Жінка та дочка уміли гарно оздоблювати ці вироби то кольоровими глинами, то робили ангоби з домішкою до  білої глини мідної окалини, або марганцю. А червоні, жовті, білі фарби робили з місцевих глин.

            — А де ви тоді діставали усі необхідні матеріали для поливи і ангобів?

            — Тоді на базарі і чорта можна було купити, аби мав гроші. Та й у Межигір’ї є багато не тільки глин. Під шаром глин залягають великі поклади білих як сніг пісків. Розповідав колись мій дід, що з тутешніх пісків колись гутне скло робили. А в Нових Пеирівцях, та й у нашому селіу старовину, та й тепер ще роблять знамениту вогнетривку, так званну «Межигірку», що є незамінним матеріалом для будівництва печей.

            Я розглядав різні, іще сирі вироби. Що стояли на полицях, помітив як на верстаті івана Степановича виросла іще одна макітра. На котрій він робив різачком дві смужки і кривульку. Уже вечоріло. Я розпрощався з господарем і пішов до Межигір’я. Була осінь. З гори мені здавалося , що будинки, церкви у Межигір’ї потопали у жовтогарячому мареві, а за Дніпром, вдалині, синіли замріяні ліси. Почувся протяжний, тривожний гудок пароплава, що певно причалював до берега біля межигірських круч». (32)

            У березні 1925 року, по закінченню художнього інституту і  отримавши звання художника по декоративній обробці речей керамічного виробництва, Павло Іванченко залишив роботу в Межигірському технікумі і поїхав на роботу на Будянський фаянсовий завод. Це рішення виникло тому, що з’явились деякі розбіжності у поглядах його і керівництва технікуму щодо перспективного розвитку учбового закладу. Так, наприклад, П. М. Іванченко пропонував розвинути навчальний курс керамічного художнього  відділення технікуму іншими декоративно-прикладними видами мистецтва — ткацтвом та деревообробкою з метою створення потужного навчального художнього комбінату. Ця ініціатива Іванченка не була прийнята В. Седляром і О. Павленко, і між ними виникли деякі непорозуміння. Принаймні за п’ять років роботи в Межигірській керамічній школі, Павло Іванченко, закінчивши художній інститут, залишився на посаді інструктора керамічного виробництва. Крім того, у Павла виникло бажання вдосконалювати свої професійні знання в умовах виробництва.

            Будянський фаянсовий завод, який знаходився  в смт. Буди під Харковом, заснований 1887 року,  мав тоді назву «Ново-Харьковска фабрика М. С. Кузнєцова в селі Буди». Наприкінці ХІХ ст. об’єм виробництва складав 6,5 мпн. фаянсових виробів на рік. Будянські керамісти створили свій власний, неперевершений стиль — «Будянський фаянс». Якщо перші фаянсові вироби в Будах копіювали закордонні зразки, то пізніше в декоруванні виробів застосовувались народні мотиви, близькі до народних розписів — квіти, букети, тощо.

            У Будах, Павло Іванченко майже чотири роки працював викладачем керамічного малювання, рисунку, керамічної технології у школі ФЗУ, у вечірній виробничій школі. Одночасно він виготовляв нові зразки оформлення масової  продукції заводу. Так, наприклад тарілка з авторським розписом П. Іванченка під назвою «Автодор» була тиражована у декілька мільйонів штук (56). В цей час до Харкова переїхав Іван Падалка, який став викладати в художньому інституті, інші «межигірці» — Тихін Кир’ян, Іван Кузьменко, з якими  П. Іванченко часто зустрічався. Він приймав  участь у ювілейній художній виставці до десятиріччя Радянської влади — «10 років Жовтня», яка відбулась у Харкові у складі творчого колективу художників-керамістів Межигірського керамічного технікуму. На засіданні, що відбулось 1,2,3,4 грудня 1927 року з представниками преси, журі всеукраїнської художньої виставки було ухвалено — «намітити на преміювання в кераміці:  І місце — Межигірському технікумові; ІІ — Будянському заводові; ІІІ —Баранівському заводові; IV — Миргородському технікумі; V — Одеському політехнікумові». На цій виставці Межигірський мистецько-керамічний технікум був представлений  виробами таких авторів: Іванченко П.М., Павленко О. Т, Седляра В. Т., Падалки І. І., Косихина М. О., Сагайдачного Є. Я., Плесківської М., Кривича К., Філянської В., Пасько М., Хмельницької М., Прошко М., Боровичко А. Й. Під номерами 1021-1070 були виставлені майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса. А також Кривич А. 1071 — тарілка. Фаянс. 1072 — ваза для квітів. Фаянс. Павленко О. Т. 1073-1074, вази. Підполивний розпис. 1075-1076. Цукерниця.  Підполивний розпис. 1077-1078. Вази малі. Підполивний розпис. 1079. Мисочка. 1080. Ваза мала. Порцеляна. 1081-1082. Майоліка. 1083-1085. кам’яна маса. (57)

            Спогади про чудову межигірську природу, про Дніпро, товариство, любиму роботу в майстернях технікуму не полишали Павла Іванченка під час роботи на Будянському фаянсовому заводі.  Він щороку, під час літньої відпуски приїздив  в Межигір’я. У березні 1929 року П. Іванченко отримав запрошення на педагогічну роботу до Межигірського технікуму, де його було призначено завідуючим художнього відділу і керівником практичних робіт в керамічних майстернях. У жовтні 1930 року, коли технікум був  реорганізований в художньо-керамічний інститут, він був призначений на посаду декана художнього факультету і доцента інституту. На той час в інституті відбувалась гостра боротьба між технологічними і художніми напрямками у навчальній програмі студентів. В інституті утворився теплотехнічний відділ, куди перейшла  на навчання значна частина студентів з художнього відділення. Курс теплотехніки  читав інженер-теплотехнік  Ілько Заїка, який закінчив Межигірський технікум 1927 року і пройшов стаж практичної роботи на Токарівському фарфоровому заводі на Житомирщині.  Згодом утворився факультет по технології виробництва скла.

            На той час Межигірський учбовий заклад складався з трьох учбових частин – Інститута, Технікуму і Робітфаку і підпорядковувався Державному всеукраїнському об’єднанню скляною, порцеляновою та фаянсовою промисловістю «УКРШКЛОПОРЦЕЛЯНА». З метою раціонального управління Інститутом, Технікумом і Робітфаком, керівництвом об’єднання було запропоновано директору Інституту В. Седляру провести реорганізацію управління трьох учбових закладів і очолити їх адміністративно-господарче управління. (58)

            Але Василь Седляр відмовився від посади директора Інституту, мотивуючи це тим, що «нові завдання, які в зв’язку з цим повстають перед інститутом (реорганізацією), вимагає цілковитому присвяченню адміністративно-організаційній роботі і позбавляє мене можливості працювати як художнику, займатися науковою та педагогічною роботою.  (59)           На місце директора Інституту було призначено «розпутного і бездарного Міллера». Седляр залишився професором та викладачем художніх дисциплін на художньому факультеті». (60) Новий директор В. Х. Міллер увійшов в історію Межигір’я тим, що у страсну п’ятницю 1931 року, підбуривши студентський партосередок в здійснені антирелігійної пропаганди,  вчинив погром  Спасо-Преображенського собору. Була знищена бібліотека, цінний бароковий іконостас, пошкоджені фрески. Саме ним, разом із бувшим межигірським студентом, який став деканом технологічного факультету інституту Іваном Маричевським, велась активна робота по «реорганізації учбового закладу». Через деякий час вони  досягли своєї мети — художній факультет в Межигірському інституті кераміки і скла було ліквідовано. Восени 1931 року його перевели в Одеське художньо-промислове училище. Але технологічне відділення інституту проіснувало в Межигір’ї’ недовго. 1932 року Межигірський інститут було перебазовано до Києва, до хімічного факультету Київського політехнічного інституту, де він згодом і припинив своє існування.

ежигірська вло Іванченко серед учасників Межигірської творчо-виробничій майстерні. 1926 р. з фонду НЦНК МІГ

На унікальній фотографії учасників Межигірської творчо-виробничої майстерні 1926 року (ф. №51) можна пізнати: Івана Тригуба (студента КХІ), Єлізавету Піскорську (студентку КХІ) Михайла Косихіна (майстра, керівника модельної майстерні МХКТ), Павла Іванченка (викладача-інструктора керамічного розпису МХКТ, студента КХІ), Ілька Заїку (студента тенологічного факультету МХКТ), Марію Холодну (студентку скульптурного відділення КХІ, майстерня професора Кратко), Євгенію Дмитрієву (студентку монументального та декоративного мистецтва КХІ, майстерня  професора В. Кричевського), Олександра Саєнка (студента монументального та декоративного мистецтва КХІ, майстерня  професора В. Г. Кричевського), Антон  Боровичка (майстра, керівника майстерні кам’яних мас, вогнетривкої й тонкої кераміки МХКТ), Оксану Павленко (керівника художніх дисциплін — керамічного малювання, рисунку, завідуючу учбовою частиною МХКТ, голову осередку АРМУ МХКТ), Дмитра Головка (студента технологічного факультету МХКТ), Василя Седляра (керівника художніх дисциплін, композиції, директора МХКТ), Євгена Сагайдачного (викладача скульптури МХКТ, професора КХІ), Віру Філянську (студентку художньо-керамічного факультету МХКТ).

 

Павло Іванченко демонструє технологічні  прийоми обробки глиняних виробів, Фото з рекламного буклету. Межигіря 1927 р.

На унікальній фотографії учасників Межигірської творчо-виробничої майстерні 1926 року (ф. №51) можна пізнати: Івана Тригуба (студента КХІ), Єлізавету Піскорську (студентку КХІ) Михайла Косихіна (майстра, керівника модельної майстерні МХКТ), Павла Іванченка (викладача-інструктора керамічного розпису МХКТ, студента КХІ), Ілька Заїку (студента тенологічного факультету МХКТ), Марію Холодну (студентку скульптурного відділення КХІ, майстерня професора Кратко), Євгенію Дмитрієву (студентку монументального та декоративного мистецтва КХІ, майстерня  професора В. Кричевського), Олександра Саєнка (студента монументального та декоративного мистецтва КХІ, майстерня  професора В. Г. Кричевського), Антон  Боровичка (майстра, керівника майстерні кам’яних мас, вогнетривкої й тонкої кераміки МХКТ), Оксану Павленко (керівника художніх дисциплін — керамічного малювання, рисунку, завідуючу учбовою частиною МХКТ, голову осередку АРМУ МХКТ), Дмитра Головка (студента технологічного факультету МХКТ), Василя Седляра (керівника художніх дисциплін, композиції, директора МХКТ), Євгена Сагайдачного (викладача скульптури МХКТ, професора КХІ), Віру Філянську (студентку художньо-керамічного факультету МХКТ).

          На фотографії 1930 року групи студентів технологічного факультету і викладачів Межигірського інституту кераміки і скла (ф. №52) можна пізнати: Павла Іванченка (викладача керамічного розпису МХКТ), Ольгу Черепову (керівника практичних праць в лабораторії МХКТ), інженера Ілька Заїку (викладача теплотехніки МХКТ), студентів   Ніну Федорову, Дмитра Головка, Панька Мусієнка.  Згодом,  вони пережили голодомор, війну, жили і працювали в Києві — стали «Київськими межигірцями».

          Після остаточного закриття Межигірського інституту, починаючи з травня 1932 р., Павло Іванченко працював завідуючим  лабораторії майоліки в Науково-дослідному Інституті мінеральної сировини у Києві. З 1935 по 1937 рр. працював завідуючим керамічного відділу у школі народної творчості у Києві, а потім до червня 1941 року працював старшим художником центральної художньої лабораторії Укрфарфортресту у м. Києві. Від 1934 по 1941 року мистець повертається до педагогічної діяльності. Павло Іванченко викладав керамічний розпис у «Лаврській школі» — експерементальних майстернях при Київському Державному музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської Лаври. Під час війни, він був мобілізованим у Червону армію, і служив в інтендантських частинах в Середній Азії, в Грузії, де працював на фарфоровому заводі в м. Махарадзе. В квітні місяці 1944 року П. Іванченко повернувся в Україну, у Київ, в Наркомат промисловості будівельних матеріалів. До 1946 року він працював старшим науковим співробітником будівельних матеріалів в Лабораторії Архітектурно-Будівельних деталей, а потім став завідуючим Лабораторії (61)

 

П. Іванченко в керамиічній майстерні.1950-ті рр.

П.Івнченко.Декоративна ваза в Києві.1960-ті рр.

П. Іванченко. Декоративне пано.1972 р. Іванченко, декоративне панно, теракота, всесоюзна художньо-промислова виставка в Москві 1948 р.

          На базі Корчуватівського цегельного заводу в Києві Павлом Іванченком були розроблені керамічні декоративні вироби і деталі для дитячих закладів з метою виховання «ідеологічно правильного» естетичного смаку дітей. До цих елементів відносились: підвісні і настінні керамічні освітлювальні пристрої, декоративні розетки на стелях, скульптурні карнизи і тяги; опоряджувальна плитка для інтер’єрів, декоративні вставки у вигляді барельєфів, на теми «щасливого дитинства», казок,  іншої  дитячої тематики. Для фасадів були запропоновані декоративні фризи та керамічні вставки, «які повинні відповідати цільовому призначенню будівлі — в них повинна бути виявлена турбота партії більшовиків і радянського уряду про дітей і жінок матерів» (62)  

П. Іванченко. 1972 р.

          Особисто мені пощастило познайомитьсь з Павлом Михайловичем в 60-х роках минулого сторіччя «коли мені тринадцятий минав…», і я вже вирішив стати архітектором. Разом зі своїм батьком І. М. Заїкою, ми бували у нього вдома на київській квартирі по вул. Димитрова. Зі спогадів двох друзів «межигірців» мені запам’ятались дві теми. Павло Михайлович жалкував, що не став архітектором — «адже вони мають стабільний кусень хліба!».  Друга тема — це його ностальгічні згадки про технікум, та розповідь про те, як нещодавно він проник на територію Межигір’я через дірку в дерев’яному паркані і був схоплений  охоронцями  урядових дач, і затриманий на цілий день, поки не провели «дізнання», після чого був відпущений (випханий)  додому в задовільному стані, але вже через парадні ворота. Павло Михайлович «опікувався» моєю художньою освітою хоча б тим, що купував мені фарби, картон, папір, і придбав мій перший етюдник з набором олійних фарб у «закритій» худфондівській лавці на сучасній вул. Костельній. В ті часи  художньо-витворчі матеріали могли купувати за встановленим обмеженням лише члени Спілки художників СРСР.

          Подальші післявоєнні творчі роки П. Іванченка пройшли у Києві,  де він багато працював над створенням зразків декоративного посуду — ваз,  глечиків, куманців, мисок, форми які були запозичені з народного гончарства. На Київському заводі «Художній керамік» він займався впровадженням технології з виготовлення облицювальної плитки для відбудови Хрещатика, йому також належать розробки фонтанів для центру столиці, низка проектів декоративних панно для фасадів будинків, садово-паркових ваз і ліхтарів, фонтанчиків для пиття, вазонів, бра, люстр, торшерів-ліхтарів, огорож тощо. У 1960-х роках художник вдруге звертається до порцеляни, виконує низку творів, переважно ваз («Ювілейна», «Берізки»,  тощо). Упродовж багаторічної творчої праці він написав низку статей з технології кераміки та порцеляни; готував дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за темою «Архітектурна декоративна кераміка для підземних та наземних станцій метрополітену» (починав 1948 р.), учасник багатьох республіканських і загальносоюзних художніх і технічних рад, був членом  Спілки художників СРСР. В останні роки праці поєднував творчі розробки та технічні — перебував на посаді інженера в НДІ Академії будівництва та архітектури УРСР (63)

П. Іванченко. Акварельні роботи1960-хрр. із зібрання Роменського художнього музею

 

          Павло Михайлович Іванченко пройшов велику школу життя, знав і голод, і холод, і переслідування каральних органів НКВС, та «Сталінський ампір», «Хрущовську відлигу»… З Межигір’ям та Києвом пов’язані всі його творчі досягнення, тут він і завершив свій земний шлях 1990 року, на 93-му році життя. Брати Павло та Петро Іванченки до останніх років життя підтримували тісні зв’язки. Підтримував він і  зв’язки з «київськими межигір’цями», колишніми своїми студентами – Ільком Заїкою, Дмитром Головком, Ніною Федоровою, Паньком Мусієнком. В своїй автобіографії від 22.03.1959 Павло Іванченко згадує про свою дружину Черепову Ольгу Василівну. Вона теж пройшла Межигір’я — спочатку була студенткою, а потім викладачем — керівником практичних занять в технологічній лабораторії. Після війни вона працювала в Інституті  Будівельних Матеріалів Української академії архітектури. В 1949 р. Черепова О.В. отримала Сталінську премію за розробку і застосування у керамічному виробництві нових технологій і безсвінцових емалей. В 1950 р. вона було обрана депутатом Райради Молотовського району м. Києва. (64)

 

Примітки:

Фото №1 – П.М. Іванченко, 1930-ті роки, з фондів УЦНК МІГ кн-20587

Фото №2   Ландшафт  біля с. Андріяшівка,  А.Заїки  2002 р. п6-35, з  архіву автора.

Фото №3 Павло Іванченко (крайній праворуч) з дружиною, батьком і дідом. початок 30-х рр. ХХ ст. початок 30-х років. ХХст. НЦНК МІГ Кн-20585

Фото №4 Річка Сула біля с. Андріяшівки (с.Чеберяки). 2002 р,  А.Заїки 2012 р. архів  автора

Фото №5   Річка Сула біля с. Андріяшівки (с.Чеберяки) початок ХХст початок  ХХст. Архів Зінов’єва С.М. надала Федевич Л.К.

Фото №6  . Фото надала Федевич Л.К.

Фото №7    А.Заїки 2012р. архів  автора

Фото №8    А.Заїки 2012р. МІГ Кн2590 КС-220

Фото №9    А.Заїки 2012р. МІГ Кн2288. КС-181

Фото №10  А.Заїки 2012р.МІГ-Кн2551 КС-536

ф. № 11. Глинський гончар за роботою. Початок ХХ ст.

Ф. № 12. Гончар Драч із сином. Глинськ. Початок ХХ ст

ф. № 13. Старий рибалка на Сулі. Початок ХХ ст. На човні зверху покладена кливня  каркасна трикутна  сітка для ловіння  раків

 

 

 

 

 

 

 

Фото №34    перше видання. Художник О. Лісовський  М-К-Т

Фото №35    Художник Лесь Лозовський.  М-К-Т КВ№23694, ДМ№275

Фото №35  Художник Лесь Лозовський.  М-К-Т КВ№23694, ДМ№275

Фото№36 з фонду П.Мусієнка в ЦДАМЛМУ

Фото№37 –   Фрагмент обкладинки рекламного буклету МХКТ 1927р.

Фото№38 – з книги Бутнік-Сіверського «Українське радянське народне мистецтво»

Фото №39   Оксана Павленко. Ювілейна ваза, 1927 р. Межигір’я. Фото з  Каталогу ювілейної виставки «10 років жовтня». (видання Наркомосу У.С.Р.Р. Харків-Київ-Одеса-Дніпропетровськ 1927р.)

Фото №40 (фото №4 С)  Василь Седляр.  Декоративна тарілка. 1925 р. Межигір’я. з книги Бутнік-Сіверський. «Українське радянське народне мистецтво» Київ 1966

Фото №41 Оксана Павленко. Межигір’я. Ювілейна ваза (ваза№4 П), 1927 р. Фото з архіву ЦДАЛМУ.

Фото  №42.  Василь Седляр. Межигір’я, 1925. Ювілейна тарілка. З книги Бутнік-Сіверський. «Українське радянське народне мистецтво» Київ 1966

Фото №43 Фрагмент обкладинки рекламного буклету МКТ, 1927 р. Зліва направо: Іван Падалка, Павло Іванченко, Оксана Павленко, Михайло Косихін, Євген Седляр.

Фото №44  Фрагмент обкладинки рекламного буклету МКТ, 1927 р., студент Микола Цівчинський, учасник лялькового театру.

Фото №45  Ілько Заїка. «Птах клює Зайця», Межигір’я, 1923. Фрагмент ф. №29

Фото №46   Ілько Заїка. Баклага «Птах», Межигір’я 1923

Фото №47 Ілько Заїка. «Голова чоловіка у смушевій шапці», Межигір’я 1923

Фото №48 Ілько Заїка. Баклага «Олень». Межи гір’я 1923

Фото №49   Вироби МКТ на  виставці  у Києві, 1927 р. Автори - Павло Іванченко,  Ілько Заїка. Фото з книги «Київський художній фарфор» О. Школьна, Київ, ТОВ «День печати» 2011

Фото №50 Відділ кераміки на Всеукраїнській Художній Виставці «10 років жовтня» Наркомос УСРР, 1927р.

Фото №51  Павло Іванченко серед учасників Межигірської творчо-виробничій майстерні. (верхній ряд третій з права) 1926 р.,  з фонду НЦНК МІГ

Фото №52 Павло Іванченко серед випускників та викладачів технологічного факультету Межигірського інституту кераміки і скла. 1930 р. (нижній ряд, крайній ліворуч),   з фонду НЦНК МІГ.

Фото  №53    П. Іванченко, керамічна ваза - мала архітектурна форма. Київ, 1960-ті роки. фото надала Л.  Федевич

Фото  №54   П. Іванченко, керамічне панно, 1960-ті роки. фото надала Л.  Федевич

Фото №55  П. Іванченко, декоративне панно, теракота, всесоюзна художньо-промислова виставка в Москві 1948 р. Фото з архіву ДМУНДМ

 

За текстом:

(1) -  П. М. Іванченко«Спогади». ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 21, спр. 33

(2) - П. М. Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор. 23

(3) - http://www.glinsk.com.ua/історія%20для%20ледачих.htm. Слід зауважити, що за свідченням відомого фахівця дослідника глинської кераміки Л. К. Федевич техніка фляндрування існувала в Україні іще з часів Київської Русі.

(4) - П. М. Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор.37

(5) там само,  стор. 59

(6) - там само, стор. 48

(7) – Глинська кераміка (1900-1930) з колекції Роменського краєзнавчого та Сумського художнього музеїв: альбом-каталог. Укладач Л. К. Федевич, стор. 32

(8)  – П. М. Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор.6

(9) там само стор. 70. 

(10) – там само стор. 89

(11)  – там само стор. 96

(12)  – Громадянська Війна camrador.hall.org.ua/BY_TIME/1917-1922_main.htm

(13) ua.textreferat.com/referat-18433-1.html

(14) - П. М. Іванченко  «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор.107

(15) – Глинська кераміка (1900-1930) з колекції Роменського краєзнавчого та Сумського художнього музеїв: альбом-каталог. Укладач Л. К. Федевич. ст. 32).

(16) –  П. М. Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор 113

(17)  «Лев Крамаренко». Л. Логвинська, О. Малишенко. «Мистецтво», Київ,1975.

(18) –  П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор 117

(19) там само стор.119.

(20) там само стор.130

(21) –  «Межигірський Мистецько-Керамічний Технікум» 1927 Друкарня КХІ. Зам.№51-1000.

(22)  П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор 133

(23) там само стор. 131 

(24) дивись окремо блок Холодна Марія Петрівна 1903-1989. автор А.Заїка

(25) – П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.144

(26)   мова ішла про вчення Ч. Дарвіна пов'язаного  з теорією еволюції - «Зміна тварин і рослин в домашньому стані» в яку увійшло безліч прикладів еволюції організмів, та  «Походження людини і статевий відбір»

(27)   – П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  .136,137

(28) –  П.Горбенко. «Революційний ляльковий театр» стор.34.  Книгоспілка 1924

(29) там само, стор.22

(30)  П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.142

(31)  там само стор.139

(32) –  Павло Тичина. Із щоденникових записів. Київ «Радянський письменник – 1981 стор.29-33

(33)  Павло Тичина. Із щоденникових записів. Київ «Радянський письменник – 1981

(34)   там само стор.31

(35)  там само ст.32

(36)  книга-альбом Ніни Саєнко «Олександр Саєнко», видавн. ім. Олени Теліги Київ, 2003, ст. 373, 375

(37)  Павло Тичина. Із щоденникових записів. Київ «Радянський письменник – 1981 стор. 32

(38)  там само, стор. 37

(39)  Валентина Рубан-Кравченко. «Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський» Київ видавництво «Криниця» 2004 стор.280

(40)  П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.145

(41)  там само стор.146

(42)  там само стор.151

(43)  Б.С. Бутнік Сіверський  «Українське радянське народне мистецтво» (43) (стор.80, мал.23)

(44)   П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.153

(45) Каталог ювілейної виставки «10 років жовтня», видання Наркомосу У.С.Р.Р. Харків-Київ-Одеса-Дніпропетровськ 1927р.

(46) – П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.156

(47) - там само стор. 133-135

(48) там само стор.157

(49) там само стор.160

(50) там само стор.129

(51) там само стор.161

(52)  там само стор. 162,163.

(53) Про складну долю художниці М.П. Холодної дивись окремий блок «Холодна Марія Петрівна» із серії «12 років Межигір’я».  Автор А.І.Заїка

(54) – там само стор. 164,165

(55) там само стор. 139

(56) там само стор. 177

(57)  Каталог ювілейної виставки «10 років Жовтня» НАРКОМОС У.С.Р.Р. 1927

(58) – ЦДАМЛМУ фонд 356-1-411 лист від 15.09.1930 

(59) – ЦДАМЛМУ фонд 356 лист-заява від 25 серпня 1930 р.

(60) П.І.Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32  стор.173

(61) – Автобіографія Іванченка П.М. ЦДАМЛМУ. Фонд 389, опис,1, справа 3

(62) – П. М. Іванченко, «Керамічні архітектурно-будівельні вироби для дитячих садків і ясел», Видавництво Укадемії Архітектури Української СРСР, Київ 1952 р.

(63) – Щкольна О. «Павло Іванченко і нові штрихи до портрета Митця та діяльності Межигірського Художньо-Керамічного Інституту» (www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlnam/2010_21/29.pdf ТУТУ

(64) – ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 21, спр. 33

 

Додатки:

  1. Іванченко Павло Іванович. Роменський краєзнавчий музей. Акварельні роботи 60-х років ХХ ст.

     2. Глинська кераміка із музеїв України (Сумщина)

   

 

 

 

комментарии
Календарь
22/08

Куратор проекту Павло Гудімов проведе авторську екскурсію експозицією «Заводу» та розповість про натхнення й ідею реалізації виставки. Відвідувачі отримають можливість глибоко зануритись глибше ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **