9.10 “Не просто гра” Оксани Чепелик в конкурсі Міжнародного фестивалю Signes des Nuit, Париж
Maison du Mexique, Cité internationale universitaire de Paris
Compétition Internationale / Cinéma Trangressif # 2
“Не просто гра” Оксана Чепелик (Україна) 2017 | 15:06 хв.
У фільмі звуки ударів м'ячів перетворюються на постріли - обидві реальності війни і мирного життя зливаються в просторі спортзалу. Фільм досліджує пост-травматичну реабілітацію спортом ветеранів АТО.
Оксана Чепелик вивчала арт, Київ, медіа-арт, Бенфф Центр, Канада, UCLA, США. З 1994 вона створює експериментальні фільми: «Хроніки від Фортінбраса», «Реальний майстер-клас», «У затишку білих акацій.
Фільм було створено після реалізації проекту “Не просто гра” в рамках виставки «Точки наближення», кураторки Анна Погрібна та Руслана Козієнко. CSM і Korydor через конкурсний відбір заппросив митців, культурних менеджерок/ів, а також журналісток/ів і дослідниць/ків із різних регіонів України взяти участь у проекті, фокусом якого є складний досвід та травматична пам'ять, пов’язані з конфліктом на сході України, які формуються просто зараз. Досліджувалися Дніпро і Харків як міста, що знаходяться найближче до лінії фронту, де розташовані найбільші волонтерські організації, центри допомоги військовим та внутрішньо переміщеним громадян(к)ам. Резиденції тривали з 3 по 7 грудня у Харкові, з 10 по 14 грудня 2016 року в Дніпрі. Наступний етап з презентаціями реалізованих проектів у виставках “Точки наближення” відбувся 24 березня-1 квітня в Арт-підвалі Муніципальної галереї у Харкові і 5-14 квітня 2017 року в просторі бувшої “Я-Галереї” у Дніпрі.
В проекті “Не просто гра” були проведені польові дослідження стосовно проблем широкого прошарку інвалідів, що з’явилися в Україні за останні роки в результаті війни, і кількість яких продовжує зростати, – молодих людей, позбавлених ніг, рук і т. інше. Вони є чиїмись чоловіками, батьками, дітьми, братами, що були опорою родини, а тепер самі потребують довготривалої реабілітації і пошуку свого місця в соціумі. Проект – це запрошення разом випробувати складність світу, маючи справу з подіями війни, що впливають і на подальший історичний розвиток. Позитивний досвід з реабілітації колективними видами спорту, віднайдений у Дніпрі, може показати шлях і повернути надію багатьом ветеранам та їх родинам. Проект, що живиться складною історією, політичною нагальністю і документом, досліджує особисті історії і відчуття, аби зануритися у загальне дихання, що матеріалізується в локальних оточеннях і соціальних взаємозв’язках. Той факт, що на Паралімпіаді-2016 у Ріо чоловіча збірна України з волейболу сидячи поступилися команді Боснії та Герцеговини по 20-и роках після Сербсько-Боснійської війни (1992-1995), вказує на майбутнє України. З одного боку, це хороша параолімпійська перспектива для скалічених воїнів АТО, а з іншого, проявляється розуміння наскільки антигуманним є сьогодення з його тяглістю у майбутнє.
Проект “Не просто гра” складався з відео-проекції, власне, гри команди з волейболу сидячи, трансформуючи галерейний простір, створюючи образ спортзалу, інсталяції з 8-ми телевізорів з інтерв’ю та циклу фотографій. На відео гравці, що відстібнули свої протези, грають у волейбол, сидячи на підлозі. “Не просто гра” поєднує 2 частини - у першій зображення уповільнене і ми можемо вдивлятися в обличчя гравців і бачити їхні реакції. У відео звуки ударів м'ячів перетворюються на постріли - обидві реальності війни і мирного життя зливаються в просторі спортивного залу. У другій частині відео демонструється в реальному часі, де волейбольні партії розігруються дуже швидко.
В інсталяції з телевізорами глядач постає перед етичним вибором: можна взяти навушники, щоб прослухати інтерв’ю і залишитися стояти, в позиції як здорова людина над ампутантом, а можна присісти і наблизитися до людини, про що саме і йдеться в “точках наближення”. Відео-дослідження пост-травматичної реабілітації спортом у волейбольній команді сидячи, що поповнюється ветеранами АТО, яку організував паралімпієць Олексій Харламов, вимушений переселенець з Донецька. Проект про травму і подолання болю як фізичного так і психологічного - як можна зберегти емпатію – і, трансформувати болісний досвід на драйвер для суспільних змін. Мета проекту – актуалізувати й відкрити ширшій аудиторії досвід інвалідів та поранених учасників АТО, які разом з родинами та дітьми утворюють спільноти, які стали найбільш вразливими внаслідок війни на Сході України, що часто залишаються без належної економічної, психологічної допомоги і суспільної підтримки, та донести їх травматичний досвід до міжнародної громадськості аби змусити РФ зупинити бойові дії і вивести cвої війська.
Камера: Олександр Климович-Селезень, Олександр Корецький
Фото: Олег Самойленко.