Наверх
Меню
Меню
Интервью
21/08
Розмова з живописцем Світланою Бринюк
fullsizeoutput_d68.jpeg
fullsizeoutput_d68.jpeg

Розмова з живописцем Світланою Бринюк

Розмова з живописцем Світланою Бринюк 

Інтервьюер: Дана Пінчевська

 

Д. П.: Пані Світлано, діапазон тем для розмови сучасного митця та сучасного мистецтвознавця в Києві доволі великий. Спробуймо обрати найкраще. Скажіть, як би Ви поставились до тези про те, що сучасне арт-середовище поділене на кластери, що належать умовним феодалам, серед яких незалежний художник або мистецтвознавець, хоче він/вона чи ні, мусить обрати собі персону, до якої він муситиме ставитись, як васал до свого господаря? Це хибна чи правильна думка? 

С. Б.: Це провокаційне питання... Я не люблю жодних рамок. Я ніколи не танцювала під чужу дудку — і сподіваюсь, що не робитиму цього і далі. Я дуже норовлива людина і дуже вільна. Можливо, це чудово. Можливо, це погано. Але я роблю проекти сама і виставляюсь сама. Інколи я запрошую до співпраці саме тих художників, яких вважаю за потрібне, — гарних, талановитих людей, як це було у арт-співдружності “Чотки”, де я куратор. Не знаю, як і хто ділить арт-простір... Я не люблю класифікації, узагальнень та ярликів — це не моє. Потім про все це докладно розкажуть мистецтвознавці та історики. Зніматимуть фільми, писатимуть казки про художників... Це не моє. Ось творити — так. 

Д. П.: Чи є у активних діях арт-спільноти такі напрямки, що викликають з Вашого боку 100% підтримку? Ну, наприклад, ініціатива, яку координує галерист Євген Карась, — створення державного музею сучасного мистецтва під кураторством Мінкульту. Є такі ініціативи, до яких Вам було б цікаво долучитись? 

С. Б.: Цікаво долучатись багато до чого. Але потрібна співрозмірність можливостей із бажаннями. Насьогодні — і на найближче майбутнє — мені вистачає того, що вже є, і чому слід дати раду. Державний музей сучасного мистецтва в Україні — це дуже гарно (бо приватні уже є). Дуже гарна ідея. Такий музей був би потужним явищем. Ми були в музеї сучасного мистецтва в Бєлграді (Сербія), — він дуже класний, при тому, що його відкрили років 2-3 тому. Чудова збірка, вони пройшли за всіма етапами розвитку арт-процесу, показали всі течії сербського мистецтва; зробили невеличкий каталог, менший від А4, більше схожий на довідник. Мені сподобалась експозиція. Я відвідала музей сучасного мистецтва Білорусі в Мінську. Він розташований поруч з академічним музеєм. Слід віддати належне Лукашенкові — він допоміг створити музей міжнародного рівня. Я маю на увазі — без його підпису цього не зробили б. Музей такого рівня у Києві потрібен — щоб не тільки митці, мистецтвознавці, відвідувачі приватних галерей та колекціонери бачили, що сучасне мистецтво країни існує, що воно гарне та, до речі, розумне. 

Д. П.: Вам не здається, що у нас це все обросте корупційною складовою з перших кроків, і що колекція цього музею буде поповнюватись лише за рахунок робіт близьких друзів/васалів нової дирекції, а всі інші для нього не існуватимуть? 

С. Б.: Як кажуть, від тюрми і суми не зарікайся: все можливо. У процентному співвідношенні здорового глузду там буде 25-30%, не більше. На жаль, у нашій державі схема “ти — мені, я — тобі” дійсна ще з радянських часів. 

Д. П.: Власне, це і є корумпованість. Плюс непрозора бухгалтерія. 

С. Б.: Ну, так. Не знаю; подивимось. А ідея гарна. 

Д. П.: Скажіть, будь ласка, щось залишилось з вашої революційної серії робіт? Тієї, де великий, важливий суспільний процес, це люди представлені у вигляді тоненького порцелянового посуду? Чи вона вся розійшлася? 

С. Б.: Є. Десь 50% цієї серії — у приватних збірках та музеях. Єдиний музейник, що не побоявся цієї теми — Семен Кантор (Музей сучасного мистецтва Одеси). Я дуже поважаю цю унікальну особистість — він чудова людина, менеджер та директор. Він єдина людина, яка не побоялась виставити цей проект. Бо всі інші — я не називатиму імен — вони злякались. Дві роботи з цієї серії були продані на аукціоні АД “Дукат”, — перша, “Україно, вставай!” та “Містер Президент”. Я раділа, що вони продались, бо йшлося про підтримку Громадського телебачення, а потім про протезування поранених бійців. Тоді зібрали дуже велику суму. Десь 6 робіт цієї серії у приватних збірках ну і в МСМ Одеси. А половина робіт — у мене, досі можна зробити виставку. 

Д. П.: Було б цікаво. Я можу долучитись до такої виставки в якості мистецтвознавця. Пані Світлано, наступне питання часто дратує художників, — причому я не розумію, чому саме. Скажіть, до якої мистецької школи Ви б себе віднесли — до одеської чи київської? 

С. Б.: Що в ньому може роздратувати? Знаєте, в Одесі є дуже гарний мистецтвознавець Тамара Петрівна Михайличенко. Вона мені якось сказала: “Света, у Вас класична освіта. Дивіться: школа Костанді при Одеському художньому училищі Грекова; Одеське художнє училище Грекова; київський Художній інститут” — адже я вступила до ХІ, а закінчила вже НАОМА. І вона продовжила: “Ви — академік в квадраті — тому, що Одеське художнє училище протягом кількох років було Академією”. В Одесі я навчалась довше — і у мене були дуже хороші вчителі. Одним з них був і досі є Валерій Парфьоненко. Це була школа нонконформістів: Парфьоненко, Єгоров, Басанець. А також Федір Марковський — дуже цікава та талановита людина, випускник КХІ. На жаль, він помер 2 роки тому. У нас був чудовий викладач, що навчався у Львові, графік Сергій Удовиченко. Він також дуже сильно на мене вплинув. Перші мої експерименти — і з ідеями, і з композицією — відбулись в Одеському училищі. Але ту особистість, того художника, яким я нині є, допоміг відкрити Василь Іванович Гурін. Бо без нього все це було б якось інакше. Він був унікальним викладачем. 

Д. П.: Тобто мистецтвознавці можуть без проблем включати Вас як в проекти одеської, так і київської школи, і в цьому не буде жодної помилки?

С. Б.: Радше так. Я навіть рада, що навчалася і там, і тут. 

Д. П.: такі питання чимось дійсно схожі на “Кого ти більше любиш, маму або тата?”, — мовби незрозуміло, що одна і та ж людина, будучи живою і здоровою, може вільно навчатись, жити і працювати по черзі у кількох різних містах, і в цьому немає нічого ненормального. Але продовжимо. Скажіть, які виставки протягом попередніх 5 років Вам запам'ятались, справили найсильніше враження? В котрі Ви вклали багато емоцій як організатор або глядач? Питаю також тому, що художники рідко хвалять одне одного. 

С. Б.: Виставка Бойчуківстів в Мистецькому Аресеналі. Виставка Катерини Білокур там же. Багато куди не встигаєш потрапити, бо то пленери, що подорожі, то займаєшся власними проектами... Мені також сподобалась виставка Люби Рапопорт у галереї Т. Каліти. Цікава виставка була, до речі, в музеї Шевченка — Б. Рапопорта і О. Бабака: нестандартна експозиція, але дуже цікава, мені сподобалась. Саме ці виставки були дуже серйозні; знакові. За кордоном мені дуже сподобалась виставка “А. Матіс та його час” — в Турині (Італія), в квітні 2016, з колекції Музею Помпіду. 

Д. П.: Пані Світлано, в переліку Ваших виставок є пауза, що тривала з початку 2000-х до 2012-го. Що тоді відбувалось? Росла дитина? Була інша робота? 

С. Б.: Ні, не тільки це. Справа в тім, що коли ми з чоловіком закінчили НАОМА, ми отримали запрошення із Словаччини, — співпрацювати з однією галереєю. Ми поїхали і думали там залишитись. А потім... Ось ця робота так і називається: “Дванадцять років дзвінкої тиші”. У цій роботі синій кіт — це талант, а білий кіт — це лінь. Коли ти лінуєшся щось робити, тобі не хочеться, тобі на ноги лягає білий кіт. А синій ображено відвертається і дивиться в інший бік. Звісно, це алегорія. Ми близько чотирьох років жили у Словаччині, а потім повернулись в Україну, де зустріли людей, з якими виставлялись ще в 1990-х (я почала виставлятись іще коли навчалась в училищі, у 1980-х. В 1990 я вже брала участь у Міжнародному бієнале в Івано-Франківську — і мені хотіли дати там премію, але позаяк я була студенткою 2-го курсу, мені сказали що — ні, студентам не даємо. Проте одну — "Весільну" — роботу лишили в Івано-Франківському музеї). Так ось: був дивний час, — мало хто з художників лишився вірним собі, робив те, що у нього в душі; в думках. Я називала це напівпроституцією — коли ти танцюєш під дудку "сучасності". Я розумію, що хочеться їсти, що діти — я розумію все. Але коли художник “скурвлюється”, — я вважаю це ницістю. І мене це дуже сильно вразило. Багато хороших художників почали робити такі сумнівні речі. Хоча роботи, які в них були до того, були просто ахові — вони були настільки індивідуальні, класні, сильні! Я була шокована; але нічого не говорила — бо я не можу брехати, мені ліпше промовчати. Ну, можливо, я неправильно розумію цю ситуацію — я не наполягаю на тому, що правильна лише моя думка. 

Д. П.: Ну так, категоричність — це ознака дурня та провінціала. 

С. Б.: В принципі, всі ми підлаштовуємось під щось — під час, під владу, якісь умови; але тільки не в своїй творчості, — для мене це неможливо. Я писала для себе. Але протягом 12 років я майже не виставлялась. В Європі були мої виставки, і багато моїх робіт там залишились. Виставок там було багато, але до українських каталогів я їх вирішила не включати. Нехай лишиться якась загадка. 

Д. П.: А серед митців, які собі не зраджували, кого б ви назвали? 

С. Б.: Микола Сологуб. Олександр Міловзоров. Лара Пуханова — за що я її люблю. Потім, мені подобаються роботи Світлани Карунської. Ще Олена Придувалова, так. Мені дуже подобається Ахра Аджинджал — настільки, що я, коли навіть іще не бачу його нову роботу, вже знаю, що вона класна. Микола Белюсенко, напевне, так. Я ще знаю одеських художників, які собі не зрадили — майже всі. Нонконформісти взагалі такі люди, що пройшли вогонь, воду і мідні труби — це залізобетонні люди. Подобається Дмитро Дульфан — ми з ним разом вчились, — ось він взагалі не змінився, таким і лишився — у нього такі безпосередні роботи, в котрих є душа. Мені дуже подобалась його графічна серія — такі ірраціональні начерки, і кожен був підписаний під стан душі. Він десь протягом двох місяців її виставляв, і щоразу щось нове. Кожного разу думаєш — ну все, “иссяк” — а він знову щось виставляє. 

Д. П.: Знаєте, коли у нас почалися відважні спроби викладати сучасне мистецтво сучасним мистецтвознавцям, виникла теза про те, що літературні конотації в образотворчому мистецтві — це погано, що це культивував соцреалізм. Стало не модно бути художником, в полотнах якого вгадуються сюжети та історії. Ну, як завжди: історія йде по спіралі, і на кожному повороті намагається викреслити або заперечити ідеали 1-2 попередніх поколінь, — і так буває завжди. Коли я дивлюсь на деякі Ваші роботи 2010-12-го рр., мені читається Набоков: історії повноцінної людини, у якої все гаразд, яка любить дивитись на повноцінні, вродливі, хороші речі; тіла; істот; і звертає увагу у світі на все, що було створено вродливим. Я перепрошую за літературщину у питанні: Вам це властиво від природи? 

С. Б.: Тут немає ніякої літературщини. Кожна людина мислить та сприймає світ по-своєму. Я не можу примусити людину сприймати світ так, як я його бачу. 

Д. П.: Мене приємно вражає Ваша повноцінність. Ваша і Вашої творчості, — самоочевидної довершеності, котрій не потрібні жодні коментарі. Ні колористичному вирішенню, ні замислу, ні композиційній ідеї — все справляє враження самодостатності. Це дуже цікаво. 

С. Б.: Дякую. По-перше, існує безліч речей, які я не можу пояснити, — навіть собі. За це я вдячна, напевне, Богу, який дав мені можливість бути такою. А по-друге, — батькам. Згадуючи своє дитинство, я думаю — я вже, мабуть, така була і тоді. Недарма існує вислів про те, що “людина народжується собою, — її можна тільки зламати або вбити”. Не пам'ятаю, де я це прочитала, але мені цей вираз дуже сподобався. Він сумний і філософський, але переконливий. 

Д. П.: Дякую. А власне прозу В. Набокова Ви читали? Любили? 

С. Б.: Так. Читала і перечитувала не раз. Але неможливо — повертаючись назад — визначити, кого ти любиш більше: тата, маму чи собаку. Сьогодні мені подобається Маркес, завтра — Річард Бах, а післязавтра — якась казка, наприклад, про рукавичку. Звісно, найулюбленіщі книги — це “100 років самотності” та “Кохання під час холери” Маркеса. Я їх багато разів перечитувала в різні часи. 

Д. П.: Пані Світлано, Ви є у фейсбуку і берете активну участь у віртуальному арт-житті. Як Ви ставитесь до віртуальних бійок, які систематично відбуваються між митцями тощо? І як Ви ставитесь до заангажованості митців у політику? 

С. Б.: Знаєте, я ненавиджу усілякі сварки. Це мильні бульбашки, на яких люди роблять собі імена. Якщо я малюю, і у мене є талант, руки, ноги, голова, очі, мозок — то я зроблю речі, які не робить ніхто. А скандалити — це не моє. Я краще відійду вбік, я цього не люблю. 

Д. П.: А політика у мистецтві? Я не називатиму імен, але є митці, яких я глибоко поважаю як професіонелів, що в якийсь момент почали реагувати на будь-які, навіть прохідні політичні теми, як журналісти: увічнювати їх в своїх творах. Як Ви до цього ставитесь? До реагування митця на політику? Адже всіх нас вчили тому, що мистецтво мусить мати також і позачасові властивості, або унаочнювати найбільш характерні риси своєї епохи, часу, міста тощо, узагальнювати їх так, щоб це щось говорило нащадкам. А коли живописець починає поводитись як жовтий журналіст, що реагує на гарячу новину, — це дивує. Нагадує той анекдот про шевця, який на питання про те, що б він робив, якби був королем, довго перелічує важливі державні справи, які б він вирішив, а потім замислено додає: “А вечорами я б іще трішки шив”. Щодо політики у мистецтві все навпаки: це як ніби визнаний лідер у своїй галузі, раптом починає вечорами, ммм, трішки шити. 

С. Б.: У кожного своє життя, кожен обирає власний шлях, мову, якою він спілкується, — мистецьку мову. Люди — різні. У мене теж є проект “Надто рано, надто пізно” (2013-2015) — але там немає портретів, там узагальнені образи сучасності, повз котрі я не могла пройти. Можливо і інших митців деякі події не залишають байдужими або відстороненними. Я якось міркувала над тим, звідки у людей прагнення залізти в голову іншій людині. Боже, це ж можна було все про всіх знати. Але навіщо? Цього не треба робити. 

Д. П.: Ну, для цього потрібні час, натхнення і велика цікавість до тієї людини, мізки якої тебе так заінтригували. Плюс надто сильно цікавляться чужим життям люди, яким чогось бракує у їх власному житті, які страждають від порожнечі? 

С. Б.: Те ж можна сказати і щодо заздрості. У мене її ніколи не було: я могла тільки порадіти за людину, — за її досягнення. 

Д. П.: Заздрити я теж не вмію і ніколи не вміла. Але є люди, які вважають, що ти ніколи не зрозумієш людську природу, поки ти не зрозумієш заздрість. Мені так говорили. 

С. Б.: Можливо. І так буває. 

Д. П.: Пані Світлано, дякую за цікаву розмову. І за Ваш час. І за те, що Ви не зраджуєте собі і своєму таланту. Знаєте, кажуть що процент людей, що пишуть вірші, в усі епохзи однаковий — так само, як і процент людей, які їх читають. Мені здається, це також стосується людей, що десятиліттями не зраджують собі у своїй творчій професії. Рада знайомству. 

С. Б.: Я навзаєм рада знайомству. Мені подобаються Ваші тексти та вірші, і мені здається, Ви хороша людина. 

Д. П.: Історія покаже! На все добре! 

С. Б.: До побачення! 

 

Текст і фото: Дана Пінчевська

комментарии
ТОП Интервью
17/09

Митці Микола та Марина Соколови.  Інтервюер: Дана Пінчевська   Д. П.: Вітаю вас з майстерні відомих київських митців, — художника Миколи Соколова та його дружини, Марини.  М. ...

Календарь
15/11

Микола Карабінович Солодка Яма Кураторка: Ксенія Малих   Галерея MASLO представляє персональну виставку Миколи Карабіновича “Солодка яма”. У фокусі художника ряд історичних ...

16/11

16 листопада - 7 грудня 2019 року Леонора Янко та Лера Літвінова відкривають персональну виставку живопису Юрія Шаповала Lera Litvinova Gallery представляє проект, який пройшов більш ніж піврічну ...

16/11

На ювілейному аукціоні у Києві виставлять картини найзнаменитіших українських художників: Марчука, Примаченко, Глущенко, Яблонської, Ройтбурда, Чічкана   На честь свого п'ятнадцятиріччя ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **