Інтерв’ю з Андрієм Котлярчуком з приводу виходу альбому арт-проекту «Добровольці. Доба героїв»
Тисячі кілометрів пригод уздовж лінії зіткнення з камерою. За спиною кумедні, шалені та жахливі історії. Кожне відрядження було кроком до реалізації проекту «Добровольці. Доба героїв». Низка картинок перед очима проносилась з швидкістю кур’єрського потягу. Андрій Котлярчук вибирав саме цікаве. Він став очами учасників війни з Росією. Своїми світлинами автор розповів про естетику війни. Картинки з абсолютно неповторною атмосферою і відчуттям таємниці. Зображення монохромні, що додає проекту вишуканості. А образи героїв заставляють замислитись над буттям.
Ствердження, що війна виключно пекло відкинули її свідки. Як це жорстко не звучало: війна – це пекло, але дуже красиве та привабливе. Молодь завжди кидалася у вихор подій, як метелики на світло смертоносного вогню. Війна для вільних, сміливих людей. І з цими відкриттями нам тепер жити.
Ін-арт: - Як народилась ідея арт-проекту «Добровольці. Доба героїв»?
А.К.: – Важко казати. Мені здається, що я був внутрішньо готовий до неї все життя. Коли я йшов служити до лав Радянської армії, я був дуже засмучений, що приватні фотоапарати у РА заборонені. Через багато років я став колекціонером. В мене більше 2000 старовинних фотографій та фотолистівок. Окремим блоком там лежать оригінальні військові фотографії першої половини ХХ сторіччя. На них зображена Європа та Північна Африка. Я багато часу провів вивчаючи фенотип персонажів, їх одяг, спорядження, зброю. З часом мене здивувало, що спеціалістів цікавлять більш всього не «вихоплені моменти з справжнього життя», а саме фронтальні портрети. Ці портрети схожі одночасно на ікони та європейський аристократичний живопис пізнього середньовіччя. Портрети захисників по селах не ховали, а вішали у інтер’єрах, підсвідомо побачивши в них обереги.
Коли почалася війна, мене запросили до лав батальйону «Свята Марія», де я зміг почати реалізовувати цей проект. Дуже вдячний письменнику та поету Дмитру Корчинському за допомогу на перших етапах.
Ін-арт: - Ви пам’ятаєте, як все починалось?
А.К.: - Дуже гарно! При слові «війна» у невеличкій частині населення прокинулися інстинкти воїна-захисника. Більшість захотіла опинитись на протилежному кінці світу. Війна реально лякала людей. Чим ближче я ставав до лінії зіткнення, тим більше в мене підвищувався настрій. Чи боявся я смерті? Так! Але ми самі вибираємо місце смерті. На Землі нам дозволено померти у будь якому місці. Тому саме добровольці стали для мене на п’ять років дуже важливим полем для культурних досліджень. В своїх артистичних світлинах я звертаюсь до колективної амнезії щодо подій недалекого минулого. Та вивчаю людей, ландшафти, де з нами ділиться пережитим минуле. Потім перекладаю цю інформацію на чорно-білі негативи. Це неквапливий конструктивний процес.
Ін-арт: - Ви самий перший український фотохудожник, який у буремний 2014 рік запровадив моду на зйомку класичних портретів на передовій. Як це сталося?
А.К.: - Тому що я думав під час зйомки, до зйомки та після зйомки. В мене в голові вже був готовий арт-проект. Цьому значно допомогла вища художня освіта. Я заздалегідь знав, що я хочу, як це я буду робити і навіщо воно взагалі робиться. Над цими важкими питаннями репортери інформаційних видань взагалі не заморочуються. Вони попадають в окопи на передову на пару годин, включають мотор на камері, а потім розбирають на комп’ютері, що в них вийшло. При чому впевненні, що подібний підхід з випадковими світлинами і є «правдою життя». Я так не думаю. Ще є цікава різниця у підході: репортери постійно мріють вкрасти емоції у людей, яких знімають, я стараюся викликати емоції у глядача своїми світлинами.
Ін-арт: - Чому саме монохромна картинка? Чому плівка?
А.К.: - Мало хто з фотохудожників вам признається, що з кольором неймовірно складно працювати. Я дуже важко уявляю собі, скільки треба прикласти зусиль, щоб прибрати з кадру не просто «оптичне сміття», що заважає будувати картинку, а «кольорове оптичне сміття». Я люблю, щоби у кадрі було 3-4 кольори і кожний з них працював. Подібне зробити у бойових умовах досить складно. Крім того, я запам’ятав початок своєї війни чорно-білим. Низьке похмуре небо над Маріуполем кожен день, чорні плями граків, скелети дерев, жирне брудне багно, сутінки о третій годині дня, чорні подряпані рани землі від вибухів. Чорно-білий світ сам просився на світлини. Квадратний кадр був задуманий з самого початку. Європейський стандарт, до якого звикли мільйони людей по всьому світу.
Знімав на плівку, бо то окрема філософія. По-перше, я її дуже добре знаю, по-друге, мені здавалося, що срібні негативи мають більше відношення до мистецтва, ніж збіговисько електронів.
Ін-арт: - Як вам вдалося налагодити контакт з людьми, які мабуть не завжди хотіли зніматись?
А.К.: - Я спочатку нікого в кадр не тягнув. Зараз дуже жалкую про це. Якщо хочете передати не «потік свідомості», а саме власні відчуття, не бійтеся втручатися у кадр. Пізніше, коли я розібрався з цими питаннями, вже робив так, як треба для проекту. В першу чергу мене цікавили люди, які внутрішній діалог з цінностями життя вже провели. Дехто називає це «просвітління».
І ще один момент. Я бачив себе фотохудожником, який хотів зробити проект для наступних поколінь. Збагачуватись на ньому я не збирався і тому досить ретельно ставився до матеріалу. Так сказати, джентльмени не мають професії, джентльмени мають заняття. У фотографів на зарплаті трохи інше уявлення про мистецтво фотографії.
Я зосереджено надавав своїм світлинам уповільнений ритм життя. Виривав героя з гуркоту канонади недалеких розривів, а також трагедій оточуючого світу. Пропонував глядачу зупинитись, спокійно подивитись в очі захисникам. Хотів повернути віру в захисника, знайти красу серед хаосу війни та безнадійних мрій маленької людини. Саме цієї філософії не вистачало на початку війни з Росією. Мені здається, що місцями це вдалося.
Ін-арт: - На ваших світлинах можна побачити як з роками на обличчях воїнів проявляються посмішки. Як міняється вираз обличчя, очей. Це справді цікавий матеріал для досліджень. А ще в арт-проекті «Добровольці. Доба героїв» багато висловлювань бійців за роки війни. Подібне поєднання було задумано з самого початку?
А.К.: - Так. Більш того, в якийсь момент в країні на альбоми було накладено негласна заборона. Але мій проект настільки вразив різні комісії, що йому допомагали досить активно. А через цитати його назвали «ілюстрованим виданням». Альбом «Добровольці. Доба героїв» вже є об’єктом досліджень. Філологи вивчають псевдо бійців, як мінялися з часом думки бійців про оточуючий їх світ. Інші дослідники вивчають зброю та одяг.
Мої світлини не викликають відчуття колапсу та жаху. Я не збирався нікого лякати лататтям розвішених кишок на гілках дерев. Я принципово не знімав полонених та бруд війни. Так, війна важка праця. Але мені хотілося дослідити естетику війни. Ви не повірите, але я бачив багато людей, яким війна подобалась. І цю естетику з внутрішнім наповненням я хотів донести до людей. Нереально важку працю створення проекту я також приховав. Саме тому він здається легким до сприймання. Ніякої власної користі від перебування на передовій не може бути у принципі. Ніхто там не шукає слави. Більш того, ніхто ніколи не дізнається про щоденні подвиги, що робляться во славу європейської цивілізації. І це правда – війна не гуманна. Мені просто вдалося ухилитися від кулі та завершити проект.
Не завжди зразу можна зрозуміти, що робиться навколо. З часом, коли цей біль стає минулим, все поступово стає на свої місця і події сьогодення стають зрозумілими, але не завжди розумними. Є речі, які дорожче за життя. Але це стає зрозумілим у мить просвітлення. В ці хвилини людина стає ближче до Творця. І починаєш розуміти, що твоя важка праця заради людей і є служіння Богу.
Ін-арт: - У основі кожного великого проекту завжди лежить важка праця. Фотовиставка «Добровольці» об’їздила половину України, демонструвалася у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. Шалва Аміранашвілі у Тбілісі, зібрала багато позитивних відгуків. Це допомогло виданню альбому?
А.К. – Звичайно. Хоч я був знайомий з багатьма видавцями, але ніхто не брався за реалізацію. По-перше, це великі гроші, по-друге, попередній президент, при всій повазі до його політики, добровольців не дуже любив. Проект повільно тонув. Я вже був у відчаї, бо фізичних сил я поклав туди не мало, а справа стояла на місці. Але одна зустріч все перевернула. Мене познайомили з редактором видавництва «Мистецтво» Ніною Прибегою. Треба казати, що це видавництво надрукувало самі визначні альбоми присвячені Україні, з ним співпрацювали мої вчителі Микола Козловський та Валентин Дєдов. Я відчував потребу підхопити естафету випуску саме авторських, а не збірних альбомів.
Видавництво приклало неймовірних зусиль для реалізації проекту на кінцевому етапі. Коли в мене опускалися вже руки, директор Сергій Поночовний морально підтримував мене. І раптом склалося чудо. У хаосі після президентських перегонів держава дала гроші на випуск альбому. Я не вірив своїм очам. Але дякуючи великій кількості шанувальників мистецтва, альбом таки вийшов у світ. Частину накладу забрала держава, друга частина миттєво була розпродана. Я був навіть трохи розгублений, бо заготовлена рекламна кампанія просто стала непотрібною. Найкращою нагородою стала фраза одного ветерана, що нарешті навчилися робити альбоми по війні! А родзинкою на тортику лягла перемога на Всеукраїнському конкурсі Книга року у розділі «мемуари».
Ін-арт: - Зараз вже пройшов певний час та можна говорити спокійно, без емоцій, розкажіть про своє ставлення до війни з Росією.
А.К. - Коли я був маленький, в радянському суспільстві панував культ війни. І мені дуже хотілося постріляти, як герої кіноекрану. Але батьки заперечували моїм бажанням. Вони казали, що у війні немає нічого гарного. Війна – це катастрофа для звичного всесвіту. Зараз, коли за плечима п’ятирічний досвід життя на передовій, я готовий погодитись з батьками. Це катастрофа для вчорашнього «я». А особливо це катастрофа для людей, які не можуть тримати зброю в руках. Тому війну треба якнайшвидше закінчити нашою повною перемогою.
