Наверх
Меню
Меню
Статья
03/06
Андрій Котлярчук. Фотопроект 1999 року «Зв’язок часів»
0x0.jpeg
0x0.jpeg

Андрій Котлярчук. Фотопроект 1999 року «Зв’язок часів»

Сьогодні ми поговоримо про самий амбітний фотопроект 1999 року «Зв’язок часів», з якого почалася нова сторінка в історії української фотографії. В цей час в Україні ще не було інтернету, ніхто не знав календарі Піреллі, альбоми світових художників були на вагу золота.

Вперше Андрій Котлярчук (Andrii Kotliarchuk) заявив про себе, як про зрілого фотохудожника у далекому 1999-му році. До цього він встиг попрацювати в урядовій газеті «Голос України» та зробити ряд комерційних проектів для міжнародних компаній. 

Чорно-білий перекидний календар «Зв’язок часів» побачив світ у 2000 році. Неймовірно дорогий фото арт-проект був повністю задуманий та реалізований автором самостійно. «Я дуже боявся людей за спиною, які б вказували мені що я маю робити. Мені здавалося, що я доріс до самостійної роботи. А також дуже хотілося зробити абсолютно сінематографічний чорно-білий проект у дусі соцреалізму». Країна після кризи 1998 року жебракувала, тому реалізувати масштабний проект було досить нахабною задачею. 

Прецедент наробив багато шуму. Цей був реальний ривок уперед. Нікому в Україні до цього часу не приходила думка, що календар можна зробити по-перше, складнопостановочним. По-друге, чорно-білим, бо смак суспільства вище фотошпалер ще не піднявся. Так і казали, що місце чорно-білої фотографії на сільських весіллях або у газетах. Всі хотіли бачити яскраві до отруйності кольори. По-третє, настільки високохудожнім. В четвертих, проект був просічений гримучою сумішшю естетики соціалістичного реалізму та світовою модної фотографії. В п’ятих, що його взагалі в Україні можна продати. «На той час в Україні навіть не існував мем «фотосесія»,- каже Андрій Котлярчук.

Крім щирого захвату у суспільстві, було й багато незадоволених відгуків. «Декілька абсолютно незнайомих мені людей стверджували, що я підхопив їх ідею», - з посмішкою згадує автор. «Можливо, якась ідея десь і вітала у повітрі, але я так і не побачив інших спроб її реалізувати». У той же час авторські відбитки з проекту «Зв’язок часів» купували іноземці, які працювали в країні, а також салони мобільного зв’язку. А ряд сюжетів назавжди увійшов у Золотий фонд української фотографії.

Я хотів заявити про себе, як про художника, який здібний реалізувати власні ідеї. Комерційні проекти не завжди художні, а коли треба вирішувати будь ким поставлені задачі, власної творчості, звичайно небагато. Я довго думав над серією світлин для авторського календаря. Це мав стати першій художній календар в Україні з повністю розробленою концепцією. Завжди мріяв зняти проект у дусі соцреалізму. І щоб ніхто не заважав й не підглядав за спиною. 

У 1999 році українське суспільство було пронизано ейфорією прийдешнього міленіуму. Стався бурхливий сплеск зацікавленості до історії науки та техніки. Устояти перед спокусою відобразити це явище у власній творчості було рішуче неможливо. Так народилась ідея для перекидного календаря «Зв’язок часів». В робочому варіанті була суха назва «Історія телефонізації України». 

Бажання зробити авторський проект з дюжини чорно-білих світлин визрівала давно, але ні замовника, ні інвестора я не знаходив. Треба було щось терміново робити. Або пропонувати готовий продукт, або забути про цю ідею до кращих часів. Я вирішив ризикнути та й виграв.

Навіть оптимісти-колеги думали, що втілення подібного масштабного проекту в Україні неможливо. Тим більш за власний рахунок. А зробити його комерційно вдалим здавалося взагалі нереальним. Але хтось мав стати першим. 

Я давно продумав сюжети, які хотів розкрити у проекті. Війна, лімузин-кабріолет Чайка, велосипед, як символ демократичної Європи… Зв’язати воєдино всі сюжети треба було так, що би об’єднуюча лінія стала, якщо не гарантією, то фактором життєздатності проекту. 

Багато хто цікавиться, чому саме телефон став тим сам фактором, що зв’язав проект в один вузол. Мені здається. Що телефон – самий корисний винахід ХХ сторіччя. Покладаючи руку на серце, готовий признати, що найбільш вірогідним покупцем на той момент могла стати виключно телекомунікаційна компанія.

Це був перший в Україні художній фотографічний проект, вибудований по всіх правилах  сінематографа. Мені вдалося втілити задумані сюжети власними силами, я сам вибрав об’єднуючий елемент та мав певну надію на успіх після важкого кризису 1998 року. 

З організаційною та фінансової точки зору все було дуже не просто. На зйомочному майданчику працювала група з п’яти-шести людей: візажист, стиліст, консультант по костюмах, адміністратор та кінооператор, який зняв відео про проект «Зв’язок часів». Роботу кожного спеціаліста приходилось жорстко контролювати, щоби не постраждав задуманий план зйомок.

Тільки половина героїв була професійними моделями та акторами. Інші типажи ретельно відбиралися з числа знайомих. Люди, зайняті власними справами, роботою, родинами знаходили час безкоштовно попрацювати на зйомочному майданчику. Зрозуміло, що всі отримали вручну надруковані фото у подарунок.

Без серйозних проблем не обійшлося. Ні одна модель не підходила під образ дівчини Срібного століття. Потрібна була доглянута білява панночка європейського типу, а це у 1999 році виявилося великою проблемою. Деякий час я мав надію, що цей казус сам якось вирішиться але тільки затягнув час. Коли вийшли всі строки, прийшлося терміново запрошувати з Відня знайому фотомодель. Це було для 1999 року досить сміливо. Ніхто на той час не ризикував запрошувати моделей з Західної Європи для роботи у приватному проекті. 

Інтер’єри шукали по всьому Києву та за містом. Частина зйомок пройшла в київському театрі «Сузір’я», інша частина на території кіностудії ім. Довженко. Були приватні особняки, тераси Річкового вокзалу і навіть планери на аеродромі. 

Для зйомки з планерами шукав дівчину схожу на американську кінозірку. І знайшов. Модель була копією Джейн Фонди у юності. Її повністю затягнули у джинсовий одяг. А в руки дали вже тоді раритетний велетенський телефон «моторолла». Сюжет вийшов неймовірно світлим, дихав юністю та надіями про чудове майбутнє. 

Все було справжнім і у військовому сюжеті. На той час я навіть уявити собі не міг, що через 15 років буду знімати художній проект під гуркіт недалеких вибухів на передовій. Гармати для сюжету я знайшов на території кіностудії ім. Довженко. Форма на акторах була пошита у 1939 році. Навіть фотографія, яку тримає актор, та олівець також були часів Другої світової. Навколо гармати були насипані справжні гарматні гільзи часів війни. 

Підставила лише зачіска героя. Знайома молода людина завжди була поголена під нуль і саме це мене влаштовувало повністю. Але на зйомочний майданчик актор з’явився з прекрасною буйною чуприною! На цю чуприну прийшлося вилити банку лаку, щоби трохи прилизати волосся. Все одно непослушні пасма вибивались з під пілотки. Деякі глядачі потім думали, що на світлині дівчина.

Для моделі 1930-х років прийшлося шити плаття з аутентичної тканини того періоду. Відріз успішно пережив всі негаразди історії СРСР та був використаний у незалежній Україні. Він явно чекав свого зіркового часу. Для цього ж сюжету на вантажівці привезли пальму. Тільки для того, щоби у кадр попав шматок латаття. 

У сюжеті з таксофоном фігурує унікальний апарат. Табличка на ньому гласила, що після кидання монети, треба визвати оператора та назвати номер абонента. У кадрі царювала курортна спека. Героєм був радянський денді. Але, багато людей були впевненні, що у сюжеті відтворено самого справжнього жулика. Мені так і казали, ти подивись, мов який це такий денді? Подивись у його очі!

На зйомочному майданчику витав дух дружелюбності та деякій легковажності. Постійно відбувалися забавні випадки. Самий веселий – на кіностудії ім. Довженко. Наша компанія безтурботно пересікла прохідну кіностудії. Ми: два актори, фотограф, візажист, кінооператор та костюмер поспішили до зйомочного майданчику. Виявив, що вона ще не готова, вирішили перекусити у кафе на території студії. Не встигли ми сісти, як з’явилась строгого виду жіночка, начальник охорони, та почала допитувати нас, що ми тут зібралися знімати? І показати на це документи. Потрібного документа з печатями в мене не було і бути не могло. Як тільки дама це зрозуміла. Вона заявила на все кафе, що на території кіностудії ім. Довженко знімати будь що заборонено. Після цієї фрази ненадовго зависла невелика пауза, а потім реготала не тільки наша група, але й всі інші відвідувачі кафе. Начальницю охорони відверто не любили. 

Мене заінтригувала закинута лісопилка у глухому куті кіностудії. Вона постійно була зачинена. Дістати ключи здавалося безнадійним підприємством. У той час китайці знімали на кіностудії фільм «Як закалялась сталь» по книзі М. Островського. Їм також дуже подобалась ця буда, ключи від якої перманентно кочували серед учасників зйомки кіно. Надихнувшись ранніми подвигами Олівера Стоуна, я просто вийняв скобу, на якій висів амбарний замок. Зняли швидко та чудово. Сюжет «Колгоспна лісопилка» виявився несподівано правдивим та життєрадісним. Бригадира прекрасно зіграв київський фотограф Дмитро Коренів. 

Проект був майже закінчений, залишалось знайти покупця. У рекламних відділах всіх п’яти телекомунікаційних компаній мені бадьоро відповіли: «ні, тому що - ні». По-перше, чорно-біла фотографія не сприймалась у принципі. По-друге, таких значних гонорарів нікому в країні ще не платили. По-третє, у бюджетах фірм не були закладені подібні суми на календар. У четвертих, просили дати їм щось більш звичне. Наприклад, кольоровий пейзаж з берізками. 

В пору було прийти у відчай. Я вже збирався їхати у Мінськ рекламувати свій проект, коли зірки на небі раптом склалися для мене правильно. Якимось чином інформація о незвичайним для України проекті дійшла до керівництва UTEL. Мене викликали на перемови з керівництвом компанії. Керівництво було з Європи. Роздруковані, вже відзняті картинки, вивчали доброзичливо. Внесли правку у кілька майбутніх сюжетів, бо те що я збирався знімати не було досить толерантним для Європи. Через два тижні ми були на фініші, - через пів року від початку процесу.  

Сьогодні ці зйомки – спокійна вишукана класика. Але на той час проект став революційним проривом. Принти з проекту і сьогодні прикрашають інтер’єри будинків. А оригінали продаються на міжнародних аукціонах.

комментарии
ТОП Статья
04/07

До 15-го липня у просторі Хлєбзавод діє виставка "Конвеєр сейшн", Крістіни Рідзель. Людина – основний образ в скульптурі, що дає невичерпні можливості візуально-змістової ...

02/07

Природа. ПостАпокаліпсис. Текст: Дмитро Корсунь. Катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 року в Чорнобилі, перевернула устрій сотень тисяч людей. Корінні жителі Полісся покинули землі предків. ...

Календарь
09/07

Forte-2 – персональний проєкт Василя Бажая, у якому вперше експонуються нові роботи львівського художника, а також частина робіт з проєкту митця «Без назви-2», що проходив у Львівському ...

12/07

12 липня о 17:00 арт-галерея Мануфактура запрошує гостей на вишуканий арт-вечір. Захід відбудеться в рамках виставки «Вибрані твори Олександра Сухоліта».  Олександр Сухоліт - культовий ...

15/07

15 липня в галереї Spivakovska Art:Ego відбудеться виставка робіт молодої художниці Ольги Мельникової під назвою "BRIGHTLIFE. EXPOSURE".  Впродовж виставки будуть представлені твори ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **