Галерея сучасного мистецтва Триптих Арт представляє проект "Мазай/Міміношвілі. ДІМ".
В дорозі додому
Хіба стіни – це лише тільки стіни, за якими можна сховатись? Є стіни пам’яті, є стіни плачу, є стіни оголошень, є умовні стіни, які люди мурують одне проти одного, є стіни, які люди долають, є стіни рідної домівки, що допомагають, стінки має навіть серце. А для художника – стіна завжди стає тлом його робіт.
Вікіпедія повідомляє: у селі Димерка Чернігівської області була Покровська церква… Її горда постава помітна й нині, навіть без дерев’яних бань, що колись височіли над перехрестям вулиць, якими передше сходилися на свята пожильці з чотирьох сіл. За останнім переписом у Димерці мешкає 122 особи, а насправді залишилось ледь 50. Заметена доріжка з жовтої цегли веде від брами 18 століття до сходів… Крізь отвори в даху усередину тягнуться сонячні промені, дивляться зорі, линуть дощі, летить сніг… Здається, що тут і досі творяться таїнства, і до слуху впадає шепіт тих, хто говорив із небом протягом двохсот років. Чи то дерева тріпочуть листям у пустих проймах вікон?
Якщо душа потребує очищення, йдуть дохраму. Не лише у його релігійному значенні, хоч і не дарма кажуть – «намолене місце», мовиться саме про відчуття глибинного зв’язку особистості зі світом, минулим й прийдешнім, що нисходить в окремому від марнот місці. А якщо храм десятиліттями перетворювали то на склад, то на клуб, а тоді він стає просто руїною без імені, де можна скидати різний непотріб, як на звалищі чи у відхожому місці, куди залишається йти?
Так би й надалі руйнувалася захаращена будівля, позбавлена пам’яті, трагічна і мовчазна, аби сюди не прийшли двоє художників. Вони виносили звідси мішками сміття не один місяць, прибираючи його з-під фундаменту та приміщень, що нагадували «авгієві конюшні», налаштовували укріплення для безпеки, прокладали дерев’яні містки з бильцями. Немов би маючи потяг до очищення душі, вони ставали провідниками для інших. Бо мали на меті створити Дім для тих, хто потребує його також і в художньому сенсі.
Гія Міміношвілі, художник-кераміст з Грузії, віднайшов ще одне своє «місце сили» у Димерці, коли купив тут хату, пертворивши її на майстерню з піччю для випалу глини. Його помешкання з ділянкою стало арт-хабом для художників з доброзичливою мистецькою гостинністю, де насправді відчуваєш себе як удома.
Павло Мазай, фотограф з мандрівною вдачею, що знімає в Україні та далеко за її межами, теж шукав свого Дому на землі, звідки походить його рід. З фотоапаратом він вирушав полем і лісом навкруги Димерки, босоніж проходив стежками, аби безпосередньо відчути землю, об’єднатися з життєвими циклами природного середовища, відчути оголеною шкірою порухи вітру, оглянути відкрите небо. Безупинний діалог двох самодостатніх художників – між глиною і світописом – виявився плідним, по-справжньому натхненним і сучасним. Два роки тому відбулася перша їх спільна виставка «Водопій», аж тоді настала черга «Дому» виходити з тіні – восени 2019 виставка побачила світ в оновленому мистецькому середовищі, де зібралися димерчани та приїжджі гості.
Тепер Павло Мазай та Гія Міміношвілі запрошують у свій «Дім» киян. Маючи на пам’яті відому фразу з фільму, Павло каже своїми словами: «… дорога завжди веде додому».
Текст: Хелена Малішевска
Відкриття 2 вересня, у середу, о 17.00 – 19.30.
Захисні маски схвалюємо.
Виставка триватиме 2.09–22.09.2020.