Наверх
Меню
Меню
Интервью
28/09
Петро Бевза: "Свобода є у кожного".
6.jpg
6.jpg
5.jpg
5.jpg
23.jpg
23.jpg
25.jpg
25.jpg
28.jpg
28.jpg
29.jpg
29.jpg
6.jpg
5.jpg
23.jpg
25.jpg
28.jpg
29.jpg

Петро Бевза: "Свобода є у кожного".

Наш візит до майстерні Петра Бевзи відбувся після відкриття його спільної виставки з Миколою Журавлем «Ми просто йшли» в музеї Шевченка. На той час ми вже встигли побувати в гостях у Миколи Журавля, відбулися деякі значні події в мистецькому просторі України, які викликали досить суперечливі відгуки… Було що спитати, було підґрунтя сподіватися, що бесіда буде цікавою.
Розпочати  вирішили саме з суперечливого, бо відповіді на це могли бути найбільш несподіваними. Петро одразу зробив декілька заперечливих жестів, але врешті, надав відповіді. Це було справді цікаво, тому що торкалося фундаментальних людських цінностей. Можливі помилки, можливий поворот до старого, нафталінного минулого – як цього уникнути, які орієнтири є справжніми? Тим більш, деякі події в арт-просторі України останнього часу викликали обговорення саме в цьому аспекті. Петро дав досить розгорнуту відповідь, дуже цікаву і обґрунтовану. Все сказав, дещо уточнив і додав: «Але писати ми про це не будемо. Кожен обирає свій шлях, і я не хочу на когось впливати, тим більше, критикувати. Є мистецтво, і я прагну висловлюватись його мовою».

А потім почалася повільна бесіда про творчий шлях Петра Бевзи, про ті події, які мали найбільший вплив на його світогляд. Про щось Петро розповідав, про щось говорив: «От я вам дам книгу чи каталог, там почитаєте». Але на наше здивування – як це сталося, про ту чи іншу подію в його житті, Бевза завжди відповідав однаково: «Це було випадково, так збіглося». Треба сказати, що ми запропонували почати нашу зустріч о другій, Петро попросив перенести на четверту: «Треба зранку попрацювати». І декілька разів в розмові Петро скаржився, що вкрай не вистачає часу: щось заплануєш, а з‘являються якісь справи, які не можна перекласти на іншого і це не про мистецтво (і про це також: «тільки не треба про це писати»)… Стає зрозумілим, що в житті цієї людини немає нічого випадкового і ніщо так просто не збігається.
Навпаки, він дивиться на деякі збіги як на знаки, які хтось посилає нам зверху. Їх виставка з Миколою Журавлем розпочиналася у Нью-Йорку в один день з відкриттям Генеральної Асамблеї ООН, головним питанням якої було обговорення ситуації в Україні. Декілька разів їм передзвонювали з Українського інституту Америки, де експонувалась виставка, і просили згоди перенести відкриття виставки з четвертої на шосту, а згодом на сьому – посли і дипломати всіх країн світу не встигали з Асамблеї до музею на відкриття. А потім була черга, яку сфотографували з верхнього майданчика сходів – поважна публіка чекала можливості подивитися мистецтво нової України. Наступний знак – відкриття цієї ж виставки, але вже в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві і в цей же день підписання угоди України з ЄС у Відні. Що це – збіг, випадковість, чи знак зверху: «Боріться,  поборете»… не зупиняйтеся.
З великим задоволенням Петро розповідав про людей, з яким його зводило життя, комусь він допомагав, хтось йому. Різні люди, різні сфери діяльності, але є спільне – любов до України.  А мистецтво – це те, що йде поруч.

Петро Бевза (другий справа) на відкритті виставки "Ми просто йшли" в музеї ім. Т.Г.Шевченка

Як почалося становлення Вас як творчої особистості? Ви відвідували поетичну студію Володимира Забаштанського, де познайомилися  з Василем Герасим'юком та Ігорем Римаруком. Який це мало вплив на Ваше майбутнє?

Так, знайомство з Василем Герасим'юком  мало великий вплив на мене. В цій студії, яку я відвідував в 1982-1984 роках, були «патрони» і ми – молодь. Патрони нас зазвичай критикували. Кожен з них мав висловитись про те, що було написано нами, молодими.

 Це були такі своєрідні дебати?

Ні, щодо мене, це були не дебати, а повний розгром. Василь дуже жорстоко розправився з моїми віршами. Лише з одного вірша вибрав один рядочок, в якому щось розгледів. Це був дуже добрий корисний досвід.



Чи мало якийсь вплив на Ваш вибір вищого учбового закладу те, що Ви виховувалися в сімї вчителів, закінчили школу з золотою медаллю?

Я ріс серед пролетарів, ходив у звичайну школу, добре знав математику. В той же час я відвідував художню студію Бориса Микитовича Піаніди (1920-1993р.р.). Він був дуже професійний викладач і дуже любив дітей.
В художньому інституті екзамени розпочиналися на місяць раніше, ніж в інших вузах. Батьки мої того року поїхали відпочивати в Трускавець, а я вирішив спробувати вступити в художній інститут. Коли батьки повернулися, я вже був студентом.

Я хотів вступати на графічний факультет, але мені сказали, що на графічний факультет – складно, а на архітектурний – є шанс. Там було багато екзаменів. Перші екзамени я здав на «5» та «4». Ті предмети я знав, але коли я отримав «5» за не зовсім досконале креслення, я зрозумів, що мене приймають за когось іншого. Але коли вони це зрозуміли, вже було запізно. На останньому іспиті мене почали «валити», але це було навіть смішно, тому що я все знав. Я поступив. Імовірно, це була випадковість. Мені поталанило. А далі пішло...

Я хотів перевестися на графіку, багато малював, різав гравюри, травив офорти. Перевестися можна було, але з різницею в курсах. Керівником архітектурної майстерні у мене був Степанов Микола Миколайович, дуже добрий викладач, друг Віктора Некрасова, до речі. Він був хорошою людиною, він мене відмовив переходити на графічний факультет. Він сказав: "Ну, що таке графіка? Архітектура вчить структуральному мисленню! А це – мислення бога!" І він мене відмовив.

 Після інституту Вас направили до лав Радянської Армії?

 Так, мене направили у Внутрішні війська.

Як так сталося, що Ви потрапили на симпозіум молодих художників і кінематографістів?

Мене запросив Іван Драч. Мої вірші друкувались в журналі «Жовтень» (нині «Дзиґа»), альманасі «Вітрила». Драч прочитав мої твори в «Жовтні» і зателефонував мені. Мама була дуже вражена. Він мене запросив на цей симпозіум. Всі молоді літератори представили свої твори. Я показав декілька оповідань. Одне з них («Конвоїр») сподобалося режисерові Леву Карпову. І Молодіжне об’єднання «Дебют» Київської студії художніх фільмів ім. О.Довженка запропонувало взяти участь у зніманні фільму за моїм сценарієм. Для мене було дуже корисним це коло спілкування. Там були чудові люди: Лев Карпов - прекрасний режисер, Валерій Чумак - прекрасний оператор. Мені дуже подобалося доки ми працювали утрьох. Але ситуація на студії... Один приклад. Ми з Льовою і Валерою шукали місце для зйомки у павільйоні кіностудії Довженка. Там самий великий павільйон в Києві, а в ньому сходи вздовж стін. Все це дуже нагадувало місця позбавлення волі. І раптом, вікно з павутинням шарів у шість-сім. Валера каже: «Все! Це – те, що нам потрібно! Вони йдуть через цей прохід, потім повертають і тут – павутина...» Було потрібно, щоб художник фільму зробив ескізи. Я не міг бути одночасно і сценаристом, і художником. Режисер запросив іншого художника. Ми пішли оглядати майданчик для знімання. Раптом, він (художник фільму) підходить до павутиння, зриває його рукою і каже: « О, яке павутиння! Я чудово його виготовлю!»  Ми оніміли... Бог підготував для картини все, що було потрібно, а він зіпсував! Це для мене був переломний момент. Я вирішив, що кіно буде без мене...



І після цього Ви вирішили звернутися до педагогічної діяльності?

Так. Це був добрий час спілкування з прекрасними талановитими дітьми. У художній школі як правило навчаються 5 років, а у нас був і шостий – дипломна робота.

Паралельно з цим Ви продовжували малювати?

 Малював. У мистецькому світі в мене не було «блату». А у живописі в мене не було прив'язки ні до соціалізму, ні до чогось іншого. Я робив те, що вважав за потрібне. Тато вже на той час помер, в родині було достатньо складно фінансово, тому мені доводилось працювати в декількох місцях.

Тобто навіть за радянських часів Ви відчували себе вільною людиною?

 Свобода є у кожного. Питання в тому, чи завжди ми можемо нею скористатися...
У 1987-89 роках я написав цикл картин «Повернення з Афганістану». Я зробив цей цикл про хлопців, які вижили, але стали інвалідами. Тоді картини відбирали дуже просто – показували на виставкомі і голосували. Василь Іванович Гурін, голова виставкому, коли побачив мої картини, сказав: «А, добре». І всі проголосували – «добре». Потім Міністерство культури купило ці роботи. А Тіберій Сльваші, на той час голова Молодіжного об’єднання, мене тоді помітив. Все було дуже просто – я йшов коридором, він мене зупинив і сказав, що бачив мої роботи і запропонував показати слайди інших картин. А слайди тоді були дуже дорогі — 5$ штука. Я тоді всю свою зарплатню в школі потратив на те, щоб зробити ті слайди. Ось тоді Тіберій запросив мене до творчої групи в Седнів.

Одна з ранніх робіт Петра Бевзи
 
Це був третій Седнів?

 Чи другий, чи третій... Там були Саша Животков, Петро Лебединець, Сергій Животков, Льока Рижих, Саша Сухоліт,  Паша Ковач…

Пізніше, на симпозіумі у Карпатах, Віктор Рижих вчасно мене підтримав, допоміг, підказав. Це було дуже важливо, а головне вчасно.
Сільваші, Рижих, Герасим’юк, Драч, Леонід Череватенко (він запропонував реалізувати мою першу персональну виставку у Будинку кіно), Сергій Борисович Кримський – ці люди зробили дуже важливі корекції в моєму житті...



Яке Ваше ставлення до художніх течій  та творчих осередків того часу: наратив – не наратив, «Живописний Заповідник», «Паризька Комуна»?

Наратив — не наратив, це питання до Тіберія Сільваші. Тіберій — талановитий художник і розумна людина - всі ці питання до нього. Мені більше подобається думка Будди, який вважає, що краще бути тим, на кого не можна наклеїти ярлик.
«Живописний Заповідник» був створений, як альтернатива «Паризькій Комуні». Там були: Саша Бабак, Коля Кривенко, Саша Животков, Марко Гейко, Анатолій Криволап, Тіберій Сільваші. Олександр Соловьйов придумав назву «Живописний Заповідник»..
А «Живописна пластика» виникла з того, що мені хотілося охопити й інші речі – те, що існувало до всього цього і поруч з цим. Неледва, Орябінський, Луцкевич, а поряд Будников, Лебединець, Сергій Животков, Левич. Так виникла «Живописна пластика». Я хотів зробити щось ширше, ніж «Живописний заповідник». Едуард Димшиць, який був тоді директором Національної галереї Градобанку мене підтримав.



Участь у виставці «Direct Art» 1996 року стало відображенням творчої діяльності в межах «Живописної пластики»?

Міжнародна виставка сучасного мистецтва «Direct Art» проходить в Ніці. Це – «Мистецтво без посередників». Французький художник і маршан Мішель Кабаре був куратором того проекту. Він і запросив нас з Олексієм Литвиненком та Петром Лебединцем до Франції. І ми поїхали на старих Жигулях. Було важко. А і там нам теж поталанило. Нас виставили в кутку, але це було добре, тому що, як правило, люди обминають якісь пафосні речі і саме заглядають в кутки. У мене купив роботу Андре Порше. Я тільки потім зрозумів, що це був саме той Порше. Він мені дав свою візитку, потім я побачив, як він сів в свій «Порше». Пізніше були виставки в Люксембурзі, Канах, Ніці, Женеві і Парижі.

Але інтерес до Франції виник раніше. 1994 року я запросив цікавих для мене французьких художників в Україну: Ентоні Тапієса, Кермарека, В’яла, Жоеля Брісса та Жоржа Отара. 

В Києві є Французький культурний центр. Бернар Вантон, тодішній директор цього центру, дуже любив Україну. Я до нього прийшов і запропонував зробити українсько-французький симпозіум. Я вибрав по книжках прізвища художників, яких хотів запросити, і ми написали листи. Тапієс, В’яла і Кермарек відмовились, а Жоель Брісс і Жорж Отар погодились. Вони приїхали до України. А після симпозіуму в Карпатах була виставка в Українському Домі в Києві. Там ми зіштовхнулися зі специфічною реальністю. В Українському Домі хороші стіни, але нам запропонували виставлятися на щитах від спонсора. Це було не дуже добре, але я не хотів конфліктувати. А Жорж каже: «Ні, ми не будемо на щитах! Ми робимо виставку, чи ми рекламуємо щити? Якщо на щитах, то я не беру участь!» Це був скандал. Треба було робити вибір. Я відчував свою відповідальність, тому що я ініціював цю виставку. Але правда була за Отаром. Я вибрав художника. І нам таки вдалося зробити виставку так, як було задумано.

Коли Ви розповідаєте про якісь важливі події в Вашому житті, Ви кажете, що це просто поталанило. Виходить, що все, що вдалося — це було легко і просто?

Є така молитва: « Дай мені Боже, щоб моя воля з Твоєю Волею не розходилась!»
Я намагаюсь, щоб якщо розходилась, то мінімально... Щоб зовсім не розходилась не виходить, тому що дурості різні в голову йдуть...



Як Ви познайомились з Сергієм Борисовичем Кримським?

Сергій Кримський – це окрема тема...

У мене є друг – Володимир Горбатенко. Інститут держави і права (де працює Володя) й Інститут філософії (місце роботи Сергія Борисовича) розташовані в  одному приміщенні. Володимир розповідав Кримському про мене, показував репродукції моїх робіт. Сергій Борисович зацікавився і прийшов до мене в майстерню. Він написав текст «Палімпсести буття» у мій перший великий альбом і відмовився брати гонорар.

Він водив по Києву дуже цікаві екскурсії, де фактично читав лекції. Він водив у Софію, в Лавру, по Подолу, знав напам'ять дуже багато поезій…
Розмови з ним були дуже цікаві. І були безкінечні теми... Для мене Сергій Кримський — еталон інтелігентної людини. Совість, благородство, гідність – це Сергій Борисович Кримський.
Він був ангелом і фавном  одночасно. Якщо ми з ним починали довго про щось серйозно говорити, він переходив на анекдоти.  Він полюбляв коньяк закусувати морозивом, але був гурман.

Пізніше ми з ним та Володимиром Горбатенком зробили разом художній проект «Софійні символи буття», який експонували в Національному заповіднику «Софія Київська».



Ваші роботи завжди з глибоким філософським змістом. Ваш улюблений колір – золотисто-охристий, це як відображення божественного в іконопису? Чому саме у Вас виникла серія робіт ЦКІ?

Все дуже просто. Людина не сама. Якщо вона це розуміє — це добре, якщо вона це ще й відчуває — це дуже добре.
Батрух Богдан, який свого часу започаткував переклад світового кінематографа українською мовою, задумав будівництво церкви. Я покритикував його проект, а він мені запропонував зробити власні ескізи. Богдан сам мислить як художник і у якийсь момент у наші точки зору розійшлися. Але припинивши працю над проектом церкви, я написав цикл «ЦКІ».
   Я поїхав до Італіі, у Володимир, Галич, на Балкани. Це було дуже цікаво. Що таке релігія? Це — просто палець, який вказує на Божественне, а не саме Божественне.  Інститут церкви, особливо у її московській інтерпретації, – це відверто золотий палець.
Але я дізнався також і про істиних подвижників Віри. Зокрема мене дуже зацікавив Валентин Феліксович Войно-Ясенецький – архієпископ Кримський Лука, художник, який потім став лікарем зі світовим ім’ям, а пізніше, під час комуністичного терору 30-х років, священником... Отака людина – для мене еталон Віри!


А як виникла ідея написання «Теодозій»? Чому Ви поїхали до Криму?

Було холодне дощове літо 2002 року. А моя молодша сестра Наталія настійно запропонувала мені поїхати до Феодосії. В Криму того року було мало народу, а вона знала, що я не люблю, коли людно. З Феодосії ми з дружиною поїхали в бік селища Орджонікідзе. Коли я вийшов з автобуса на повороті, який зветься «Тещин язик», з’явилось відчуття того, що я повинен робити. Я там «побачив Бога»... Він був матеріалізований в тих пагорбах, у тих схилах...
Коли я писав «Теодозії» ми їздили в район Великої Феодосії іноді по два рази на рік. Ходили по горах пішки, іноді з дітьми. То було дуже цікаво.

Як приходить до Вас натхнення? Це як Коцюбинський казав: "Від всього цього відірватися, від всіх цих думок, які більш матеріальні"...

Все буває по-різному. Це, наприклад, може бути текст. Хороший текст прочитаєш і раптом – клац! Я колись не любив Волошина, хоч акварелі в нього хороші. Якось ми йшли з Феодосії пішки по горах в Коктебель. Прийшли в його будинок. І там, в його будинку, мене раптом щось «зачепило». Я навіть переклав українською фрагмент його поеми.

А далі – більше: Петров-Водкін намалював портрет Волошина – а Волошину не сподобалось. Я знайшов цей портрет. Петров-Водкін намалював тіло, а він же був дух,... А потім я прочитав спогади його дружини. Проста була жінка, але читаєш її спогади, і відчуваєш як вона його любила... Любов... От вам і натхнення!

Коли ми зайшли до майстерні, перше, що побачили – звісно, іриси на великих полотнах, на фото навкруги.  Це для душі, чи щось спонукало до цієї теми?



Я був в Москві на виставці. Там були класні художники, але мені не сподобався загальний меркантильний, логоцентричний дух – коли немає місця для серця. Скрізь виглядає долар. Є розум, а є серце...
Коли повертався додому поїздом, зрозумів - Україна – це не логоцентрична країна, це країна Серця!
В цей час, мій старший син якось купив ірис и посадив біля дому. І ось, коли я приїхав, вранці встав і помітив цей ірис. Того року він виріс з одним пуп’янком. І він нібито прямо мені каже: « Ти не тим займаєшся! Є великі проблеми, а є дріб'язкові...» Я зробив спочатку один малюночок, а потім почав за ним спостерігати. Ірис жив своїм життям, а я лежав в траві і спостерігав. До цього я ніколи квіти не малював.  А тут раптом я зрозумів, що є щось таке, «велике»... Так з'явилися «Іриси». Це була виставка в галереї «Триптих», було 12 робіт. В голові крутилося порівняння з Волтом Вітменом, з євангелістами, але хто ж тоді Ісус? Можливо, то – сам глядач!

Наступного року на нашому городі ірисів вже було більше…

  

О. Ханко. Як Ви – така сильна творча особистість, зуміли разом з Миколою Журавлем створити проект, який став явищем? Ось Ви розповідали, що коли фільм знімали і з художником у Вас були різні погляди, то Вам не сподобалось. А як Ви змогли працювати з Миколою Журавлем?

Я не тільки з Миколою разом працював. Свого часу ми спільно з Олексієм Литвиненком разом реалізували багато проектів, як виставок так і дій у довкіллі.
Найголовніше для мене – бути однодумцями і довіряти один одному.

А з Миколою була цікава ситуація. Цей проект, присвячений 200-річчю Тараса Шевченка, був ініційований Українським інститутом Америки у Нью-Йорку. Я запропонував декільком художниками із нашого виставкового проекту «Простори тяжіння» взяти участь, але вони відмовились.

Тоді ми вдвох з Миколою зробили ескізи і виграли конкурс.

Разом з Олексієм Литвиненко

Яким був перший задум цієї виставки? Напевно підготовка цього проекту була розпочата задовго до Майдану і Ви не могли передбачити, що буде саме так, як потім сталося?

Треба було зробити щось об'єднане. Перший задум був зовсім інший.
Я був у Цюріху, там побачив вітражі Шагала. Мені дуже подобаються його театральні ескізи і вітражі. Для мене ці вітражі— вершина його творчості. Там є дерево Єсея. Я розповів Миколі, що мене це зачепило і запропонував зробити Шевченка як Єсея. Це дуже цікава тема, яку можна розвивати: Єсей, а із його чрева росте дерево. Тому виникла ідея воріт, аналогічно з церковними, де Шевченко був би коренем нової української культури. Ми зробили ескізи і послали  їх в Америку і виграли цей конкурс, а тут — Майдан! Ми зрозуміли, що нам ворота не можна робити, нам треба реалізувати арку. Це мав бути перехід з одного стану в інший. Тому Єсей поступово випарувався. У Києві ми зробили тільки макет, а вже в Америці об’єкт зібрали вперше.
Український інститут Америки знаходиться на 5-й авеню, через 500 метрів — Метрополітен, через 300 метрів — музей Гугенхейма. Це топове місце. Одночасно з нами експонувалась виставка Олександра Архипенка.
Були дуже цікаві збіги. У Нью-Йорку виставка розпочиналася разом з засіданням Асамблеї ООН. А в Києві, разом з відкриттям виставки, пройшло підписання асоціації з ЄС.

Єскіз до виставки "Ми просто йшли".

На глядачів ця виставка мала велике враження. Було відчуття, що все відбувалося саме там і саме в той час.

Я дуже радий, якщо ми змогли передати це.

На відкритті вистаки "Ми просто йшли".

Зараз існують протилежні погляди на те, як відноситись до того, що відбувається. Як Ви вважаєте, чи повинен художник відразу реагувати на події і відображати їх в своїй творчості, або йому потрібна часова дистанція, щоб осмислити все це?

Питання «повинен – не повинен» не стоїть... Питання в тому, що ти хочеш і хто ти є... Є божественне і є людина. Більше нічого нема. Є любов і є страх. Коли страх давить, нічого не виходить. Кольори нецікаві, комплекси якісь виникають... Ось ви кажете про натхнення... А що таке натхнення? Це – відчуття невмотивованої радості. Натхнення — це коли більше любові і менше страху...
Ось Матвій Вайсберг зробив прекрасну «Стіну». Він зміг, щирий йому поклон. Той же Сар'ян , коли була різня вірмен — геноцид вірменського народу в 1915 році, поїхав в долину Ечміадзін зі своїми однодумцями, щоб якось зарадити. 100 000 вірмен з'їхалися в ту долину, щоб захиститись (при тому, що в столиці на той час жило всього 35 тисяч населення). В Ечміадзіні зазвичай проживало 8 000 населення. Почалися епідемії, голод, люди почали вимирати. У Сар'яна почались психічні  розлади. Він нічого не зміг зробити. Його друзі вивезли  звідти.  Тривалий час він не міг працювати, а коли почав писати, виникли його натюрморти. Коли хтось виявляв здивування, чому саме квіти, а не зображення трагедії, то Сар'ян відповідав, що людям, які пережили всі ці жахи, потрібна радість і краса. Мистецтво не повинно повертати людей у всі ті жахи, які вони пережили на власні очі.
Тут не може бути «повинен». Тут є «зміг – не зміг». Не зміг сьогодні, можливо, зможеш завтра.



Ви казали про релігію, що не важливо яка вона - католицька, православна, буддизм. Українські митці живуть в нашій країні і переживають всі ці події. Всі вони відчувають позитивне по суті. Чи можливо спілкування культурного середовища, чи сприятиме це подоланню прірви, яка виникла між Росією і Україною?

Це не питання натовпу, це питання особистостей. Ось в Росії є Басилашвілі і є Михалков. Є Макаревич...
Володимир Горбатенко написав текст в інтернеті — звернення до науковців, щоб люди просто подивились на реалії. Газета в Калмикії надрукувала його текст. Результат – газету закрили, редактора звільнили і ув’язнили.
Який тут може бути дискурс?

Коли Ви працюєте над своїми роботами, у Вас виникає якесь особисте спілкування з ними. Кожна Ваша картина – це відображення ваших почуттів, вашої філософії. Як Ви потім розлучаєтесь з ними? Чи не однаково Вам, до яких рук вони потрапляють?

До певної межі. Я ось сьогодні одну таку роботу віднайшов, яка для мене зараз як «камертон». Я її приніс до майстерні. А іноді мені хочеться, щоб вони мені не заважали. Іноді я навіть пишу поверху вже зробленої роботи іншу картину.
Але свої роботи треба відпускати, як дітей. Не можна весь час їх тримати біля себе. Є якийсь період, коли треба здійснювати контроль, але в певний момент важливо відпустити, і тоді вони будуть жити своїм життям.
А про те, куди вони попадуть – не все одно! У мене був один такий випадок, коли в мене одна жінка придбала роботу (це був 1995 рік), а потім запропонувала порадити їй, яку раму підібрати для цієї роботи. Я згодився, хоча це була помилка, я не вмію вибирати рамки. Я запропонував моєму другові-художнику піти зі мною, щоб він допоміг. Ми прийшли до неї додому. Вона мені запропонувала чай, канапки. «А ваш друг, – каже, – нехай зовні Вас зачекає». Я розгубився, одразу не зрозумів. Вона не дуже добре розмовляла російською, тому я  в неї перепитую: «А де він має зачекати?» А вона: « Як де? В коридорі!» Для мене це був шок. Я їй тоді сказав, що я, мабуть, теж в коридорі почекаю. Вона зніяковіла. А я сказав, що взагалі передумав цю картину продавати, хоча платня була висока. Я сказав, що я ще не готовий розлучатися з цією роботою.
А кому продають мої роботи галереї, я, як правило, не знаю.



Який вплив мала Ваша професія на вибір Ваших дітей?

Мабуть, поганий вплив... Як у всіх... Я намагався ніяк не впливати. Старший син дуже добре займався в музичній школі. Вчителі вважали, що він має продовжувати грати на саксофоні. Після 10-го класу треба було робити вибір. Вчителі радили йти хто на право, хто на англійську, бо він взагалі добре вчився. Я йому сказав, щоб він сам вирішував.
Вибір треба було зробити до 1-го вересня, щоб розпочати підготовку. Він десь місяць обмислював це питання, а потім мені сказав, що хоче вступати до Академії мистецтва та архітектури.

Він пішов Вашим шляхом?

Не зовсім. Академія мистецтва — це химерна штука... На мою думку важливо, коли є особистість. Вчитель має бути особистістю. Ось Мурашко був. Він добрий художник і вчитель одночасно. Або Чернишов — поганий художник, але добрий вчитель.
На мене дуже гарне враження справила театральна постанова «Гамлета» у Молодому театрі. Зокрема, вразила сценографія Андрія Александровича. А Александрович саме набирав курс студентів. Я тоді порадив синові вибрати майстерню Алексанровича.
Аргумент був простий - Андрій Александрович-Дочевський — талановитий сценограф, ставиться з повагою до студентів і любить малювати. Мій син Володя погодився зі мною. Він зараз закінчив 4-й курс.



Діти Вам підказують якісь ідеї?

Раніше дуже підказували, коли вони були молодше. Якщо я писав якісь абстракції, я питав: « Ти знаєш, що тут намальовано?» А Богдан мені: «Ти що, не бачиш? Сам тигра намалював і питаєш!» А Кримський казав: « Ти ж енергію намалював!»
Коли діти щось малювали, це для мене теж було поштовхом. До 6 років всі діти – генії.

Молодший теж буде продовжувати традиції?

Я взагалі проти, щоб можна було вішати якісь «ярлики». Щоб не було як у тому анекдоті, коли жінка їде з возиком, а там двоє діток. В неї питають, які у діточок імена, а вона відповідає: « Юриста звуть Вася, а економіста – Толя!»



О. Ханко. У мене запитання щодо Вашого останнього проекту. Ця виставка, на мій погляд, цікава не тільки малярством (живописом) — кольорами, композицією, а й архітектонікою. Мабуть, це вплинуло те, що Ви навчалися на архітектурному факультеті? Вийшло таке синтетичне рішення, яке впливає на глядача і об'ємом, і кольорами, і ще багато чим. Чи буде цей позитивний досвід використовуватись в Ваших наступних роботах, проектах?

Кожного разу це по-іншому. У нас з Олексієм Литвиненко був спільний ленд-арт проект «Крейдяний час». У Могрицькому крейдяному кар'єрі ми знайшли унікальне місце. Там вода змивалась з гори, утворюючи натяк на пісочний годинник. Ми там трішки підчистили внизу. Поруч червона глина. Ми набрали червоної глини і залили верхній трикутник. Ввечері пішов дощ, який змив цей трикутник. Усе зійшло вниз і з’явився «Крейдяний час». Це мистецтво довкілля.
Ще там була скеля і натяк на птаха. Ми розставили дзеркала таким чином, щоб протягом дня від форми сонячних зайчиків виникала уява, ніби летить птах.  Потім це світло перекочувало в проект, присвячений Шевченкові. Куди далі воно піде — не знаю.

Видавець Остап Ханко та Петро Бевза

О. Ханко. Зараз в країні є потреба в монументальності. Мистецтво тяжіє до монументальності. Вам з Журавлем вдалося зробити цей проект. Він саме відповідає на цей запит часу.

Добре, якщо так. Це як роди в жінки. Треба, щоб все співпало: був чоловік, 9 місяців і т.д. Коли раніше – не добре, пізніше — теж не дуже. А в 9 місяців – самий раз!
Ось так сталося і з цим проектом. Все співпало.



Ви працюєте кожного дня? Чи це залежить від вашого настрою? Чи робите ви собі вихідні дні, або відпустку?

Є такий анекдот:
«Два письменники в кав'ярні сидять курять.
Один питає:
– Як в тебе з натхненням? Коли воно приходить?
Другий відповідає:
– Сплю до 9-ї години, о 9-й – кава. Потім проходжусь містом, гуляю, потім дивлюся на водоспад, потім зустрічаюсь з подругою, а потім ввечері сідаю писати. Буває по-різному: іноді муза приходить, а буває так, що муза і не приходить... А в тебе як?
Перший:
– Я прокидаюся о 8-й і пишу.
Другий:
– А де ж муза?
Перший:
– Так вона ж знає, де їй о 8-й бути!»
   Мені до вподоби більше другий варіант. Тому що є таке правило (і це — правда!), коли не попрацюєш день, то день потім відновлюєшся. Не попрацюєш місяць, потім місяць треба буде відновлювати форму. А не попрацюєш півроку , то навіть буває таке, що не відновишся!


Виставки, які проходили в галереї «Ботега» та в «Мистецькому Арсеналі», що було поштовхом до їх створення?

Головна ідея «Гра» – «Play». Все дуже просто. В дитинстві я хотів дружити з тигром, стріляти з лука, бути вождем племені. У цій серії картин я це втілив.



Виходить, це автобіографічні твори?

В якійсь мірі – так. Мені захотілося зробити щось поза концепцією. Просто зробити і все!

Які у Вас плани на майбутнє, над чим зараз працюєте?

Пишу іриси. Хочу зробити проект на зразок Сар’янівського циклу «Вірменам-бійцям другої світової війни».

     

 

 

комментарии
Календарь
25/04

Європейська Школа Дизайну спільно з Фондом сприяння розвитку мистецтв в рамках фестивалю «Французька весна» представляють культурно-освітній проект «Культурний код. Франція» Заходи ...

26/04

26 квітня 2018 фонд ІЗОЛЯЦІЯ представляє в Києві світову прем’єру фільму голландського дуету Metahaven Рідне місто (Hometown). Стрічку, що знімалася у Києві та Бейруті, буде презентовано ...

28/04

Антон Логов. Виставка Єднання 28 квітня, в рамках проекту Мистецька інтеграція. Startup Гогольfest, в Маріуполі у молодіжному центрі ArtPuzzle, відкриється виставка художника Антона Логова "Єднання". Проект ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **