Наверх
Меню
Меню
Статья
24/10
Пластика Жозефіни Діндо в художніх збірках України
Диндо Школьная 7.jpg
Диндо Школьная 7.jpg
Диндо Школьная 5.jpg
Диндо Школьная 5.jpg
Диндо Школьная 6.jpg
Диндо Школьная 6.jpg
Диндо Школьная 10.jpg
Диндо Школьная 10.jpg
Диндо Школьная 7.jpg
Диндо Школьная 5.jpg
Диндо Школьная 6.jpg
Диндо Школьная 10.jpg

Пластика Жозефіни Діндо в художніх збірках України

Ольга ШКОЛЬНА,

доктор філософії з мистецтвознавства,

доцент Національної академії керівних кадрів

 культури і мистецтв

 

У радянському мистецтві 1920-х – поч. 1930-х рр. непересічним явищем була творчість талановитої жінки-скульптора Жозефіни Діндо. Оперуючи образами, уведеними в радянське мистецтво художницями порцеляни Н. і О.Данько, А.Брускетті-Мітрохіною (Ар Деко), й користуючись арсеналом засобів виразності з одного боку М.Суєтіна та К.Малевича (супрематичні форми посуду), а з іншого – досягненнями В.Єрмилова (конструктивізм), Ж.Діндо виконує твори з підкресленою архітектонікою, соковиту й нетривіальну українську революційну пластику.

Жозефіна Діндо

Серед імен, старанно „забутих” і, через цілком зрозумілі причини довгі роки „захованих за сімома замками”, особливе місце в мистецтві радянської революційної пори займає творчість скульптора Жозефіни Діндо, автора унікальних творів „червоної” пластики, віртуозної посудниці і реформатора педагогічної системи Одеси. Частина життя мисткині пройшла в Київському художньому інституті в якості персонального викладача скульптурної майстерні, проте до цих пір її спадщина залишалася на периферії мистецтвознавства.

По кілька речень Жозефіні Діндо зазвичай відпускалося у всіх словниках і енциклопедіях художників України, іноді Радянського Союзу, проте спеціальних досліджень її творчості, більше, ніж на один-два абзаци, ні в періодиці, ані в історіях мистецтва написано не було. Після вивчення фонду Жозефіни Діндо у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, виявлено, що більшість творів художниці в період 1937–1939 рр. нищились прямо в майстерні як доробок „ворога народу” і були розтягнуті по підвалах Київського державного художнього інституту. Пошук робіт, що залишилися цілими, після Другої світової не проводився.

Ціллю статті є накреслення верифікованих віх життєвого і творчого шляху Жозефіни Діндо, спростування хибних тверджень щодо спадку художниці.

Актуальність дослідження полягає у необхідності уточнення даних відносно мистецького доробку, раніше розпорошеному по багатьох українських збірках. Особливий інтерес до створених Жозефіною Діндо робіт останнім часом відчувається в колі російських колекціонерів, які самотужки намагаються заповнити ніші, пропущені кваліфікованими мистецтвознавцями. Враховуючи відсутність достовірної інформації, на сторінки Інтернету потрапляють часто сумнівні факти, або відверті помилки. Спеціальної літератури, присвяченої творчості скульптора написано не було, а біографічні дані словникових статей мізерні і недостатньо розроблені.

Непросте світовідчуття Жозефіни Діндо, що знайшло місце в її спадщині, було пов’язане з декількома чинниками. Як вона писала в спогадах, будучи позашлюбною дитиною художника Костянтина Діндо, в своєму безрадісному дитинстві росла в цирку[1], що, очевидно, прищепило в ній здатність до мімезису. І хоча після смерті батька в 1905 році, про її виховання поклопоталася якась пані Щит, біль низки втрат, через які Жозефіна Діндо пройшла в дитинстві, сформували у дівчинки стійке бажання гармонізувати деструктивність і ламаність форм, долаючи власні життєві зв’язки, що руйнуються, шляхами творення новітніх способів пластичного моделювання в мистецтві.

Гідне виховання в пансіоні Ястржемської у Варшаві, потім не закінчена вища музична освіта у Ризі (1909–1915 рр.)[2], куди евакуювали сім’ю під час Імперіалістичної війни, заклали в юній крихкій дівчині імунітет до життєвих реалій. У Жозефіни були брати, одного разу згадані в рукописах автобіографій, які в ризький період стали латиськими стрілками, й, вочевидь, загинули. Евакуйована до Харкова сестра залишалася єдиною живою родичкою до моменту, коли Жозефіні було всього 15 років і вона мусила вже самостійно заробляти собі на життя.

1918 року мисткиня переїхала до Харкова, що на той період став столицею України. Тут Жозефіна потрапляє в самий епіцентр виру подій і нових художніх сил. У місті вона підробляла приватними уроками музики, а також  ліпленням гіпсових муляжів в ортопедичному інституті. Поступово Жозефіна Діндо вливається у колектив творчої молоді художніх майстерень. Їх очолювали імпресіоністи – живописець і скульптор Бернард (Арон-Бер Шимон) Кратко, пластик Леонора Блох (учениця Огюста Родена), а також представниеки інших новітніх мистецьких течій. Зокрема, художник-монументаліст Михайло Бойчук (що створив новий напрям в мистецтві, який межував з неопримітивізмом і неовізантизмом, спираючись на засади символізму, модерну і Ар Деко). Іншим відомим лідером згаданих майстерень був відомий у багатьох країнах Європи дизайнер і графік Василь Єрмилов, основоположник конструктивізму.

Бернард Кратко

Ці люди стають родиною Жозефіни. Кратко – вчителем і чоловіком, Бойчук – натхненником і соратником, Єрмилов – вірним товаришем і заступником, до якого навіть через тридцять років можна було прихилити голову в скрутну хвилину. В 1920-му році юна Діндо навчається у класі рисунка професора Пестрикова й у скульптурних майстернях[3]. В 1922 році за направленням Ортопедичного інституту Жозефіна вступає до новоствореного художнього ВИШу Харкова, вчорашні учні майстерень стають студентами. 1923 року вона вже встановлює свій твір – бюст Рози Люксембург – на площі міста. До 1925 р. мисткиня знаходиться під впливом своїх викладачів – Бернарда Кратка, Михайла Бойчука, Василя Єрмилова, хоча, водночас, виділяється власною творчою манерою.

На той час чоловік Бернард Кратко, маючи досвід керівника Харківського художнього технікуму ще від початку 1920-х років [31], стає директором Київського художнього інституту, куди переїхав у 1925 році разом із Михайлом Бойчуком (останній очолив Асоціацію художників Червоної України). Відома у столиці ще із студентських років, Жозефіна переїздить до чоловіка у Київ. За протоколом засідання комісії зі звільнення студентів ХХТ від 15.02.1924 р. її як представника „пролетарів” було звільнено від сплати за навчання [31], після чого художниця врешті отримала змогу піти з ортопедичного інституту, де підробляла ліпленням гіпсових муляжів.

В Києві Жозефіна Костянтинівна працює над скульптурами для епохальної виставки „10 років Жовтня”, присвяченій першій ювілейній даті більшовиків. Після завершення дворічної праці, вона надсилає до Харкова світлини виготовлених робіт. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (м. Київ) зберігається Протокол засідання Предметної комісії Малярського та Різьбярського відділів Харківського Політехнікуму Образотворчих Мистецтв від 27.03.1927 р., на якому були присутні Шаронов, Жуков, Прохоров, Кокель, Северин, Кутепов, Бурачек, Ражба, Мітрофанов, Кульбак, Макагон і Стешенко. Розглядалась заява Жозефіни Діндо про зарахування представлених на фотографіях робіт як дипломних.

Наведемо текст оригіналу: „Тому, що колишня студентка ХХТ Діндо Ж. пройшла весь курс в Технікумі по скульптурі, вважати т. Діндо закінчившу ВУЗ. Що торкається прохання т. Діндо про те, аби її роботи, що вона виконала за час з 25 р. по 27 р. і зараз виставила на виставці АРМУ, зачислити, як роботи кваліфікації, предметова комісія гадає, що всі ці роботи (представлені в фотографіях і на АРМУ, свідчить про те, що т. Діндо володіє вповні зобовоконяючею [залишаємо орфографію оригіналу] технікою як в глині так і по дереву) і заслуговує, аби всі зазначені праці її можна зарахувати як роботу кваліфікаційну. Саму заяву і витяг з протоколу переслати на вирішення до НКО” [31].

Ці „дипломні” твори Жозефіни Діндо і наступні – „Делегатка”, „Посудниця”, „Жниця” (1927–1928, 1932 рр.), виконані в гіпсі, а пізніше на базі Одеського художнього інституту і Городниці переведені у фарфор, здобули авторові славу на просторах усього Радянського Союзу. Визнання прийшло до Жозефіни Діндо саме в Києві, де в 25 років вона проснулася знаменитою.

 Твори Жозефіни Діндо – „Делегатка”, „Посудниця”, „Жниця” (1927–1928, 1932 рр.), виконані в фарфорі

„Делегатка” демонструє світові нову пролетарську скульптуру, де моделюючи об’єм площинами, геометризуючи форму, Жозефіна апелює до іконописних жіночих образів святих з одного боку, і примушує по-новому звучати селянську тему, представляє головну героїню вдумливою і життєво мудрою жінкою, що не тільки здатна продовжувати рід, але є і соціально значущою людиною. Вичерпна ємність образу, його лапідарність і сила одночасно були гранично переконливі, стверджували ідею сучасної жінки з відчуттям власної гідності, спроможної збагатити світ робітничого класу і селянства.

Жозефіну запрошують до Одеси працювати помічником кафедрального професора, пліч-о-пліч поряд з випускником майстерні Огюста Родена Петром Мітковіцером (скульптура); учнем Станіслава Виспянського і Юзефа Мегоффера, колишнім членом „Руського керамічного кружка” у Львові (1901–1914 рр.) Михайлом Жуком (архітектурна кераміка, посудні форми фарфору і весь спектр образотворчих технік); орнаменталістом, художником народного мистецтва, майстром декоративного розпису Амвросієм Ждахою; неперевершеним графіком, майстром гострої лінії Володимиром Заузе. Після Харкова і Києва, Жозефіна Діндо влилась у колектив видатних майстрів, з їх допомогою реформує систему підготовки художників і архітекторів старої одеської школи.

У цей період (1927–1928 рр.) вона створює українські рефлексії на супрематичні розробки художників Володимира Татліна і Казимира Малевича (оскільки останні викладати в Києві) – зразки унікального посуду в стилістиці, близькій конструктивізму.

У 1928 рокуці Жозефіна Діндо бере участь у наймасштабнішій (після створення ансамблів декорування аґітпотягів і пароплавів) монументальній роботі бойчукістів – оформленні Селянського санаторію в Одесі. Барельєфи, виконані нею на фасаді будівлі, стали внеском скульптора у формування новітніх канонів пролетарського мистецтва. На жаль, твори були втрачені під час Другої світової війни, проте, фотографії робіт, що збереглися, дозволяють констатувати, що художниці поталанило вдало стилізувати свої творіння, оскільки виконані в манері майстерні Бойчука барельєфи гармонійно вписувалися в ансамбль розписів санаторію на Хаджибеївському лимані.

За творчі досягнення Жозефіна Діндо, як найталановитіша радянська жінка-скульптор, була премійована поїздкою до Німеччини та Франції з метою вивчення передового досвіду зарубіжжя в європейських музеях. До Франції, з якою її, ймовірно, зв'язувало генеалогічне коріння, їй не відкрили візу, вочевидь, боячись, щоб Жозефіну не переманили. У Німеччині художниці вдалося побувати і побачити досягнення Баухаузу, а також роботи основоположника кубізму Олександра Архипенко. Після повернення до Одеси після семимісячного творчого відрядження, Жозефіна Діндо продовжує викладати в своїй майстерні, а також створює новий після „Делегатки” (1927 р.) шедевр – „Молочницю” (1929 р.), готує ряд унікальних форм фарфорової пластики, виконаних на базі Городниці у 1932 році.

Жозефіна Діндо. „Молочниця”. Гіпс. 1929 рік.

„Молочниця” – стала конструктивістським лейтмотивом творчості Діндо, в ній утілилася квінтесенція напрацювань Жозефіни, з урахуванням увібраних за кордоном флюїдів Ар Деко і кубізму. Нині місце цієї унікальної роботи в шкалі досягнень українського мистецтва другої половини 1920-х років – це вершина сміливих рішень скульптури, з якою почався новий її відлік. Твір – віртуозно виконана модель, що сидить в складчастій спідниці, на якій більше гострих кутів і ламаних ліній, чим це доти можна було собі представити. Жозефіна, вміла дивно будувати членовану форму, захоплюючи сміливістю рішення і декоративністю надзвичайно архітектонічної роботи.

Після повернення із закордонного відрядження Жозефіну Діндо запрошують в Укрфарфорфаянстрест до Городницького порцелянового заводу. Як художниця писала у своїх автобіографіях в Одеському мистецькому інституті (нині Одеське художнє училище) вона потрапляє в окреслений заклад початково на період 1930–1931 рр. за направленням, з метою реорганізації скульптурно-керамічного факультету. Однак посада заступника кафедрального професора відкриває перед нею науково-педагогічні перспективи. Талановита в усьому, вона затримується тут на кілька років, хоча від цього ж періоду відомі твори в порцеляні, виготовлені пластиком 1932 р., очевидно на базі Городниці.

Експеримент у станковій скульптурі тривав паралельно з серйозними напрацюваннями у галузі проектування фарфорового посуду і фіґурки, над якими художниця трудилася в Одесі (виконувала на заснованій у 1790-х роках поляками французького походження братами де Мезерами Городниці на Волині). Діндо опановує специфічні категорії новітньої порцеляни в унісон з Казимиром Малевичем й Іваном Падалкою, дотичним до пошуків нової пролетарської стилістики. Особливо складним для художниці було виготовлення конструктивістського посуду – чайників, кавників, цукорниць, кожен предмет з яких, по суті, був малою архітектурною формою.

Згадані твори пізніше вважалися формалістськими, і були недавно відкриті заново у матеріалах фонду Бернарда Кратка і Жозефіни Діндо №330, що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України в м. Києві. Як явище рівня Малевича, Татліна, Суєтіна, ці роботи повинні бути введені у міжнародний науковий обіг і повноцінно вивчені, оскільки в них художниця шукала динамічної рівноваги або рухомої статики, нової симетрії і пропорцій „архітектонів” (термін, уведений Казимиром Малевичем).

Після експериментів в станковій скульптурі з деревом і теракотою, 1932 року Жозефіна Діндо працює з цементом. У цей час вона готується взяти участь в конкурсі на проект пам'ятника Тарасу Шевченку в Харкові (1933 р.), в якому, за збігом обставин, доля її зведе з російським скульптором Вірою Мухіною. Через чотири роки Жозефіну Діндо почнуть знищувати, на 10 років пізніше за її „Селянку” і „Делегатку” в російській скульптурі створюватиме „Робітника і Колгоспницю” Віра Мухіна.

Окрім специфічного пластичного моделювання, знайденого Жозефіною Діндо, в її творчості були розроблені нові теми і образи. Серед найбільш відомих робіт скульптора 1930-х років – багатофігурна композиція „Безробітні на Заході”, статуї юних натуралістів, скрипалів, сурмачів, барабанщиків і піонерів для оформлення парка біля Палацу піонерів в Києві (не збереглися) „П’ятисотенниця” (передовик збирання буряків) (всі – 1935). Крім того, достатньо монументальні твори пластики малих форм впродовж 1927–1937 років експонувалися на всіх республіканських виставках в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, а також у Москві. Нині тільки 6 робіт (5 гіпс, 1 в дереві) збереглися у Національному художньому музеї України (5 у фондах, 1 в експозиції).

У 1933 році Жозефіна Діндо отримує звання професора, тогоріч і доцента Київського художнього інституту. До 12.06.1937 року й звинувачення в шпигунстві на користь Польщі, вона купається в променях слави. В цей час скульпторка викладає у власній майстерні вже у Києві, поряд з видатними Михайлом Бойчуком, Бернардом Кратко, Федором Кричевським. 1934 року в Києві, де чоловік вже давно працював директором, завдяки визначним досягненням в річищі пластики і педагогічного досвіду, Жозефіна врешті була поцінована.

У ЦДАМЛМУ зберігається документ з Всеукраїнського художнього інституту у Києві від 07.10.1934 р. за №1311: „До тов. Діндо. На підставі ухвали конкурсної комісії НКО на заміщення професорсько-викладацьких посад у Всеукраїнському Інституті та наказу НКО від 4/Х 34р. за №576 – Дирекція Всеукраїнського художнього інституту запрошує Вас на посаду доцента художніх дисциплін. Початок роботи з 7.Х – 34 р.”. Запрошення завірене підписами директора Б.Кратка і секретаря Завадської та печаткою установи[4].

Нарешті подружжя возз’єдналося. Але „найміцніша пара в українському мистецтві” за висловом Івана Севери не давала заздрісникам спокою. Вже 1936 року в пресі з'являються статті з закидами про формалізм в її творчості. Після конкурсу на проект пам'ятника М.Гоголю в Москві (1936), вони в співавторстві з чоловіком і В.Онащенко беруть участь в проекті пам'ятника С.Каменєву в Києві, за що отримують вердикт – „чужий основам реалізму”. Хоча 1930-ті найбільш плідні роки художниці.

Саме тоді Жозефіна Діндо виховала кілька видатних діячів української скульптури. Разом з Михайлом Жуком вона викладала у Олександра Сорокіна (1909, Одеса – 1981, Київ), що надалі був провідним майстром форми Київського експериментального кераміко-художнього заводу. У Києві її учнями стали з часом заслужений діяч мистецтв Віктор Мухін (1914, з. Зайцеве, тепер Донецьк. обл. – 1977, Луганськ) і Антон Чубін (1914, з. Малософієвка, тепер Дніпропетровськ. обл. – 1997, Одеса), який змінив наставницю на попередньому місці роботи в Одеському художньому інституті, реорганізованому в училище.

На момент арешту у київській майстерні Жозефіни Діндо стояли втрачені нині 22 скульптури. Загальне число творів, частина яких була створена в час і після табору (покарання відбувала в м. Ірбіті Свердловської області, Росія, до 1939 року включно), дорівнює 110. 07.10.1940 р. органами НКВС судово-слідча справа Жозефіни Діндо була переглянута, і, за відсутністю складу злочину, художницю відпустили.

05.07.1941 вона була поранена в ногу, в окупації залишилася в Києві. Продовжувала творчу роботу. Хоча 31.08.1941 р. їй видають безстрокову перепустку на задній двір Інституту, де знаходилась майстерня (за підписом начальника батальйону Машкова), проте дирекція Київського Державного Художнього інституту у Києві (як значиться на бланку офіційної відповіді) 5.ХІ. 1941 року обачно в листі під №1961 на заяву відносно поновлення в якості доцента кафедри скульптури повідомляє, що „за відсутності вільних вакансій за Вашим фахом зарахувати Вас на роботу в Інститут не є можливим” (за підписом директора І.Штільмана)[5].

Два роки поспіль художниця в особистій квартирі мусить тіснитися з чужими людьми-сусідами й оббиває пороги чиновників, аби вселених під час її безпідставного арешту нарешті виселили. Чоловік нічим їй допомогти не може, йому взагалі заборонено з’являтися у місті. Він, вже літня людина, працює у вигнанні, перебивається випадковими заробітками.

З 1943 з’являються нові твори художниці. Завдяки ще одному документу – посвідченню КДХІ від 28.ХІІ – 1943 за №145 відомо, що в цей час Діндо вже працює „художнім керівником з продукції скульптурної майстерні при КДХІ (за підписами виконуючого обов’язки директора А.Гамана та секретаря Вишневецької[6]). На 1 березня 1944 року мисткиня – ще скульптор художніх майстерень (довідка без №, підписана Гаманом). Вже наступного дня її призначають доцентом (посвідчення за №266, завірене вик. об. директора Гаманом і зав.канцелярією Архиповою[7]).

Створила два десятки робіт видатних партійних, військових і культурних діячів, зокрема бюсти і портрети в повний зріст Леніна, Сталіна, Ворошилова, Кошового, Ватутіна, Хрущова, Литвиненко-Вольгемут. У одній з останніх композицій „Тушинське поле. Свято Авіації” Жозефіна Діндо застосувала техніку гіпсу під бронзою, решту робіт переважно створювала в гіпсі.

Похована видатна скульпторка в Києві на Лук’янівському кладовищі. Через 35 років після смерті (1953 р.) реабілітована (1988 р.). Чоловік, учень Ксаверія Дуніковського на 1904–1906 рр. і знаний діяч Польщі початку ХХ ст., близький Станіславу Пшибишевському, пережив її на 7 років, і покоїться поряд. На їх спільній могилі встановлено бюст Бернарда Кратка роботи Жозефіни Діндо (з невірною датою народження чоловіка, насправді він був старший за свою „кохану Зошку”, як звертався до неї в листах, на 18 років, народився – 17.01.1884). Проте така істотна різниця не перешкодила вважати сім'ю двох радянських скульпторів польського походження, що провели зрілість в різних місцях без права жити разом, найміцнішою парою в українському мистецтві [35].

Білий квиток Бернарда Кратко

Ще в 1913 році Кратко виконав для Варшави декоративний фонтан „Чотири пори року”, і став достатньо відомим скульптором. У 1916 р. потрапив до Петербурґу як військовослужбовець, коли російські війська залишили Польщу і Литву і столиця була переповнена біженцями. Ратник ІІ розряду іудейського віросповідання з міщан м. Варшави 22.06.1917 р. був оглянутий у Клінічному військовому госпіталі Петрограду і визнаний зовсім непридатним до військової служби.

Медична довідка про непридатність Бернарда Кратко до військової служби.

За короткий період Бернард Кратко встигає виставити скульптуру „День” на Весняній виставці в Імператорській академії мистецтв (у каталозі значиться адреса його помешкання – Нове Село, Нодендальськая, 14). Трохи пізніше він переїздить на Україну, до Харкова. З 01.08.1938 по 28.02.1939 р. працював скульптором у Будконторі Аму-Дар’їнського пароплавства, пізніше в чарджоуських (Туркменія) аналогічних конторах з 27.02.1939 по 03.05.1945 р. і у м. Сталіно (назва м. Донецька до 1961 р.) з 12.10.1949 – не раніше 1958 р. Стараннями Бернарда (у сім'ї Шимона) Кратка і його учнів фотографії робіт Жозефіни Діндо і її особисті папери були передані у ЦДАМЛМУ.

Врешті, за перевіркою на початок ХХІ століття українських збірок музеїв, ситуація невтішна. Лише шість вище згаданих робіт Жозефіни Діндо зберігаються у Національному художньому музеї України. Завдяки люб’язній можливості дослідження експонатів, наданою дирекцією інституції, з’ясовано, що всі твори виконані в гіпсі або дереві. Так, в експозиції нині є „Делегатка”, 1927 р. (скс – 139, тонований гіпс, h – 175 см), і „Голова селянки”, 1920-х рр. (скс – 175, дерево, h – 43 см). Чотири портрети зберігаються в фондах, всі з гіпсу – „Голова робітниці” (скс – 350, h – 21 см), „Жіноча голівка” (скс – 106, h – 49 см), „Голова робітника” (скс – 349, h – 21 см), „Портрет скульптора Кратко” (скс – 214, h – 48 см). Твори надішли до основного фонду збереження НХМУ протягом 1962–1995 рр.[8].

Кілька фарфорових творів мисткині зберігається у збірці НМУНДМ. Тут в експозиції стоять «Делегатка» і «Посудниця» кінця 1920-х – початку 1930-х рр.

Отже, в українському мистецтві кінця 1920-х – початку 1930-х років особливим явищем була творчість талановитої жінки-скульптора Жозефіни Діндо. Художниця народилася у Варшаві 11.12.1902 р. в артистичній сім'ї, а в 16 років вже вчилася і працювала в Харкові під керівництвом скульптора Бернарда (Арона-Бера Шимона) Кратка, згодом чоловіка і творчого партнера. Спілкуючись з Василем Єрмиловим і Михайлом Бойчуком, в 1927 році, відразу після закінчення ВУЗу (1926), вона стає відомою завдяки роботі „Делегатка”, пізніше (1928) переведеної у фарфор на Городницькому заводі, створеною в Києві (очевидно, під впливом Володимира Татліна і Казимира Малевича, запрошених у цей час викладати у художній ВУЗ міста).

Власні „архітектони” (термін Казимира Малевича), Жозефіна Діндо продовжувала проектувати і під час викладання в Одесі, шукаючи динамічної статики і статичної динаміки в скульптурі й посудних формах. Після творчого відрядження до Німеччини, також створила унікальні роботи в гіпсі – „Молочницю” (1929) з елементами конструктивізму і „Жницю” (?) з серпом, своєрідну по стилістиці, одночасно близьку манері бойчукістів і творчості зрілої Віри Мухіної. Ці твори перевернули хід розвитку радянської скульптури, саме з них почався відлік часу нової української революційної пластики. Неабиякий інтерес до спадщини Жозефіни Діндо пов'язаний із затребуваністю творів, відлитих у фарфорі на Городницькому заводі (Україна). Через 80 років після випуску, вони зрештою оцінені з позицій дистанції часу як неперевершені бренди революції.

Литература

  1. Афанасьєв В. Становлення соціалістичного реалізму в українському образотворчому мистецтві. – К., 1967. – Вклейка.
  2. І-а Всеукраїнська виставка АРМУ. – К., 1927. – С. 35.
  3. І-а художня виставка АРМУ. Київська філія. – К., 1927. – С. 25.
  4. Більшовик (Вечірня газета). – К., 1937. – 5 червня (субота). – №128(250). – С. 2.
  5. Большевик Приазовья (Запорожская обл.). – 1948. – №22 (2326). – 14 марта (воскресенье). – С. 1.
  6. Вечірній Київ. – К., 1957. – №299. – 21.12. – С. 3.
  7. Вітчизна. – К., 1947. – №5. – С.171.
  8. Искусство. – М.-Л., 1935. – №1. – С. 12-30.
  9. Искусство. – 1967. – №8. – С.15 : ил.
  10. Історія українського мистецтва в шести томах під ред. М.П. Бажана та ін. Т.5 / під ред. В.І. Касіяна та ін. – К. : Жовтень, 1967. – С. 40, 113, 224, 229, 233, 234, 355, 387.
  11. Київська правда. – К., 1947. – №14. – 18.01, субота. – С. 6.
  12. Красная Нива. – 1927. – №28. – С. 11; №48. – С. 12.
  13. Мистецтво. – 1966. – №5. – С. 29.
  14. Мистецтво України: біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького, 1997. – С. 207.
  15. Митці України. Енциклопедичний довідник. – К., 1992. – С. 214.
  16. Німенко А.В. Українська радянська скульптура. – К, 1960. – С. 8, 15.
  17. Нове мистецтво. – Х., 1927. – №14-15.
  18. Павлов В. Українське радянське мистецтво 1920–1930-х років. – К., 1983. – С. 11,50, 52, 76.
  19. Попова Л., Павлов В. Українське радянське мистецтво 1920–1930-х рр. – К, 1966. – С. 6, 8, 62 : іл.
  20. Правда. – 1927. – 03 июля. – С. 8.
  21. Протас Марина. Українська скульптура ХХ століття / Академія Мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва. – К., 2006. – С. 32-33.
  22. Пушкаш О. Михайло Бойчук (1882–1937) – живописець-монументаліст, педагог // 100 найвідоміших українців. Вид. Третє, виправлене й доповнене. – К. : Автограф, 2005. – С. 445-454.
  23. Скульпторка Жозефіна Діндо // Глобус. – 1926. – №24.
  24. Словник художників України. – К., 1973. – С. 75.
  25. Соціалістичний Київ. – К., 1935. – №7-8. – С. 28.
  26. Соціалістичний Київ. – К., 1936. – №6. – С. 37; №12. – С. 26-27.
  27. Соціалістичний Київ. – К., 1937. – №3. – Вклейка між С. 16-17.
  28. Творчість – 1968. – №10. – С. 23.
  29. Художники народов СССР. Библиографический словарь в 6-ти т. / под ред. Т.Н. Горина и др. Т.ІІІ: Г-Е. – М.: Искусство, 1976. – С. 385.
  30. Художники України: Енциклопедичний довідник / Інститут проблем сучасного мистецтва АМУ; pедкол. : В. Д. Сидоренко (голова) та ін. – К. : Інтертехнологія, 2006. – С. 386.
  31. ЦДАВОВУ. Ф. 166, оп. 4, од. зб. 614, арк.22; оп. 6, од. зб. 11009, арк. 117.
  32. ЦДАМЛМУ. Ф. 330. Бернард Кратко и Жозефина Диндо, украинские скульпторы. Оп. 1-3.
  33. Чепурнов Ю. Оккупация // Жизнь Луганска. – 2001. – 15 февраля // http://shusek.livejournal.com/6036.html
  34. Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі (1850–1950-ті рр.). – Львів : Українські технології, 2002. – С. 22-23.
  35. Beholder Антонина. Удел Могултая: чужой среди своих [о И.Севере]. Деканат Тол-Эрессейского университета // http://wirade.ru/cgi-bin/wirade/YaBB.pl?board=seeurope;action=display;num=1178298271

 

Портрет Бернарда Кратка роботи Жозефіни Діндо, встановлений на могилі подружжя на Лук’янівському меморіалі в Києві. Фото О.Школьної.

Юна Жозефіна у польсько-латиський період. Фотографії з особистого фонду художниці в ЦДАМЛМУ, м. Київ. Ф.330. Оп.1-3.

Жозефіна Діндо. „Делеґатка” (1927, 1928), „Посудниця” (1928). Фарфор, відливання в форму, полива.

 

Жозефіна Діндо. „Делегатка”. 1927. Гіпс. Експозиція Національного художнього музею України.

 

Проекти і втілені у фарфорі геометризовані чайно-кавові форми кінця 1920-х – початку 1930-х років. Фотокопії з фонду Ж.Діндо ЦДАМЛМУ.

Конструктивістський дизайн не вимагав тонкого черепка.

Жозефіна Костянтинівна у польській вишиванці.

 

 

[1] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.3. Спр. 17. Скарга прокурору УРСР. Рос. мова. 8.06.1939 р. На 3 арк. Арк.1 зв.

[2] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.3. Спр. 15. Анкети, особисті картки, особистий листок по обліку кадрів. Поч. 20 листопада 1944 р. – зак. 19 лютого 1952 р. 13 арк. 7 док. Арк.10, 12.

[3] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.1. Спр. 162. Біографія Ж.К. Діндо. Черновий рукопис. Рос. мова. 1док.

[4] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.1. Спр. 167. Матеріали про роботу Ж.К. Діндо в КХХУ (посвідчення, довідки, листи та ін.). Укр. та рос. мова. Поч. 7 жовтня 1934 р. – зак. 2 березня 1944 р. 6 док. На 6 арк. Арк.1.

[5] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.1. Спр. 167. Матеріали про роботу Ж.К. Діндо в КХХУ (посвідчення, довідки, листи та ін.). Укр. та рос. мова. Поч. 7 жовтня 1934 р. – зак. 2 березня 1944 р. 6 док. На 6 арк. Арк.3.

[6] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.1. Спр. 167. Матеріали про роботу Ж.К. Діндо в КХХУ (посвідчення, довідки, листи та ін.). Укр. та рос. мова. Поч. 7 жовтня 1934 р. – зак. 2 березня 1944 р. 6 док. На 6 арк. Арк.4.

[7] ЦДАМЛМУ. Ф.330. Оп.1. Спр. 167. Матеріали про роботу Ж.К. Діндо в КХХУ (посвідчення, довідки, листи та ін.). Укр. та рос. мова. Поч. 7 жовтня 1934 р. – зак. 2 березня 1944 р. 6 док. На 6 арк. Арк.5.

[8] Висловлюємо подяку за допомогу та наукові консультації співробітникам НХМУ – директору А.Мельнику, заступнику директора з наукових питань Л.Толстовій, завідувачу відділу скульптури О.Баршиновій; науковцям ЦДАМЛМУ – директору Л.Скрипці, завідувачу читального залу О.Рачковській та оператору Д.Сізову; провідному співробітнику ІМФЕ НАНУ ім. М.Рильського Н.Асєєвій.

комментарии
ТОП Статья
18/10

Текст і фото: Андрій Котлярчук   Знайомство з поліськими язичниками сталося випадково. Я досліджував притоки річки Тетерів на їх фотогенічність. Час від часу ці струмки нагадували мені справжні ...

Календарь
02/12

2 грудня 2021 року о 16. 00 у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відкривається виставка авторської ляльки Ярослави Рассаднікової «Невигадані історії».  Виставкова ...

03/12

З 3 по 12 грудня у найстарішій книгарні Києва "Сяйво книги" пройде персональна виставка Анни Пономаренко «Небо в хмарах». Експозиція складається з одноіменної серії робіт «Небо ...

16/12

Напередодні Різдва Art People.Space запрошує в арт-подорож до яскравого казкового Парижу. Організатори туру проведуть усіх бажаючих через різні епохи та напрямки від Античності до Сучасного мистецтва, ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **