Наверх
Меню
Меню
Статья
17/01
Межигірський трикутник Павла Тичини: Олена Ржечицька — Павло Тичина — Лідія Вовчик
IMG_8429-1.jpg
IMG_8429-1.jpg

Межигірський трикутник Павла Тичини: Олена Ржечицька — Павло Тичина — Лідія Вовчик

Межигірський трикутник Павла Тичини:

Олена Ржечицька — Павло Тичина — Лідія Вовчик

Серія 12 років Межигіря

Дослідження Анатолієм Заїкою  подій,

які відбувалися в Межигірї в серпені 1920 року. 

 

Жук М. І. Фрагмент панно «Біле і  чорне» (1912). Моделлю для «чорного янгола» став улюблений учень Михайла Жука з класу малювання в Чернігівській духовній семінарії — двадцятирічний Павло Тичина. Образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал — донькою чернігівського поета й драматурга Івана Вороньківського, котра була першим коханням  П. Тичини і мала суворий характер — критикувала символізм молодого поета  і не відповідала на його ніжні почуття. Натомість молодша сестра Поліни — Інна була більш прихильна до Павла. Згодом вона стала прообразом ліричної героїні поезії «О панно Інно…»

Розташований за 2 км від Вишгорода. «Межигірський простір» утворився з унікальної географічної місцевості, з історичною і   культурною спадщиною, глибини якої сягають сивої давнини. За давніми переказами київська княгиня Ольга (хрещене ім'я Олена (890 – 969 рр.)  запалила першу свічку християнської віри на дніпрових кручах за Вишгородом. За свідченнями київського митрополита  Євгенія Болховитінова (1767 – 1837 рр.), історика, бібліографа, археолога, у описі Києво-Печерської лаври 988 року, перший митрополит Михайло разом з грецькими ченцям заснував  Києво-Межигірський монастир…

 

Межигірський монастир. Вигляд з Виноградної гори.  Листівка початку ХХ ст.

Межигір’я — це відносно невелика за площею територія (близько 250 га), яка  розташована між кількома Вишгородським горами — Пекарницькою, на півдні (173 м), Виноградною на півночі (163 м) та Пекарською (160) на заході, за якими  розкинулося село Нові Петрівці (умовний трикутник). Із  сходу Межигір’я колись омивалося  хвилями стрімкого Дніпра, а тепер іще більшими хвилями Київського моря.  В давнину північну височину займало невеличке поселення — «Слобідка».  Водночас воно мало вихід  до Дніпра (урочище «Княже»), і до Межигір'я, і стало історичним початком села Нові Петрівці. Друга частина Нових Петрівець мала історичну назву «Звіринець». Вона з'явилася у XI столітті, коли вишгородські князі розташували в цій місцевості свій мисливський двір — звіринець. Розквіт села припав на першу половину XVII ст. Саме в цей час запорізькі козаки зробили Межигірський монастир своїм козацьким монастирем. Поселення збільшилося наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст., коли було закрито Києво-Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир і почала діяти Межигірська фаянсова фабрика. Ще і  тепер  на березі Дніпра можна знайти уламки старовинного фаянсового посуду, особливо після шторму на водосховищі…

Від початку ХІХ ст. багата подіями історія Межигір’я здавна привертала увагу дослідників. Про Межигірський монастир та Межигірську фаянсову фабрику описали в своїх працях  відомі дослідники: М. В. Берлінський, Л. І.  Похилевич, М. О. Максимович, М. В. Закревський, П. О. Тарновський, О. М. Андрієвський, Є. М. Крижанівський, Л. П.  Добровольський, М. П. Істомін та багато інших. У найбільш повній сучасній монографії Нелі Герасименко (1) висвітлено минуле Межигір’я у розділах «Києво-Межигірський монастир від часів заснування», «Києво-Межигірська фаянсова фабрика», «Відновлення Києво-Межигірського монастиря». Історію Межигір’я, особливо часів «руйнації», час, коли радянською владою був закритий та знищений Межигірський Свято-Преображенський жіночий монастир, досліджував відомий київський історик Сергій Білокінь — «Запорізька межигірська книгозбірня»,  «Большевицька руйнація», «Слідами спадщини».  Його праці з історії культури — «Втрати української культурної спадщини під час голоду 1922 року», «Голодомор і становлення соцреалізму як «творчого методу»,  «Михайло Бойчук і його школа» та інші. (2)

Під час роботи автора над історією державної художньо-виробничої керамічної майстерні  Всеукраїнського комітету мистецтв (1920 – 1923 рр.), Межигірського мистецько-керамічного технікуму (1923 – 1930 рр.), Межигірського інституту кераміки і скла (1931 – 1932 рр.) відкриваються глибини, приховані роками  громадянської війни, роками колективізації, голодомору, репресій і фізичних і духовних руйнацій — знищення історичної пам’яті українського народу. 1934 року Межигір’я передано уряду України, який переїхав з Харкова до Києва для побудови урядових дач. Перед тим були  знищені всі будівлі  Спасо-Преображенського Межигірського чоловічого, згодом жіночого монастиря, який проіснував з 1884 до 1919 року. Не залишилося слідів і від споруд фаянсової фабрики ХІХ ст., та  Межигірської керамічної школи початку ХХ ст.

Від  часів, коли  існувала Межигірська керамічна школа ХХ ст. збереглося мало архівних документів, фотографій керамічних та художніх виробів її учнів, викладачів і художників, які там працювали. Тільки маленька частина експонатів та документів зберігається в музеях та державних архівах, приватних колекціях. Решта було знищена, захована або неправильно висвітлена. Вивчаючи їх, розумієш, що в Межигір’ї, за  12 років існування там навчального закладу, сформувалося  багато творчих  особистостей —  викладачів, художників, технологів-керамістів і   всіх, хто там побував у цей бурхливий історичний період, — письменників, поетів, театральних діячів, музикантів, політиків, громадських діячів.

Одним з них був талановитий поет та громадський діяч Павло Григорович Тичина (1891 – 1967 рр.). Його персоніфікований «Межигірський трикутник» полягає не тільки в глибинах дослідження його ранньої поезії, але й виявленні тих обставин,  тих особистостей, які його оточували і вплинули на світогляд, ніжні почуття, подальшу долю. Це були «фатальні» жінки —Олена Ржечицька і Лідія Вовчик…

Фото  № 3.  Олена Ржечицька.  Київ, 1920 р.      Фото  № 2.  Павло Тичина. 1918 р. Фото  № 1.  Лідія Вовчик. Київ, 1919 р.  

                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Межигірський причал. Листівка початку ХХ ст. Вигляд з Виноградної гори.

         На початку ХХ ст.  Межигір’я — традиційно улюблене місце для відпочинку киян, особливо творчої інтелігенції. У 1918 – 1920 роках, під час революції та громадянської війни, там бували київські комунари яку очолював Василь Еллан–Блакитний (1894 – 1925 рр.). На той час у Межигірському монастирі, черниць якого частково переведено до Києва, діяла спільна майстерня професорів Української Академії Мистецтв (далі – УАМ)  М. Л. Бойчука і В. Г. Кричевського. Влітку, у ті революційні неспокійні  й голодні роки, майже всі студенти УАМ перебиралися до Межигір’я. Вони жили комуною в напівзруйнованих монастирських готельних приміщеннях, які ще з початку ХХ ст. черниці Межигірського монастиря обладнали для прочан та відпочиваючих. Студенти УАМ працювали в майстернях, ходили на етюди, займалися керамікою, ткацтвом, живописом і графікою. Про це згадують  колишні студенти УАМ — Олександр Саєнко та Оксана Павленко з майстерні В. Г. Кричевського (згодом О. Павленко перейшла на навчання до  персональної майстерні М. Бойчука і стала його вірною послідовницею).

Фундатори УАМ. Сидять (зліва направо): А. Маневич, О. Мурашко, Ф. Кричевський, М. Грушевський, І. Стешенко, М. Бурачек. Стоять (зліва напораво): Г. Нарбут, В. Кричевський, М. Бойчук. Фото зроблено у відділі експозиції робіт В.Кричевського  на Першій виставці творів професорів академії в Будинку Центральної Ради. Київ, 5 грудня 1917 р.

З багатьма студентами УАМ, особливо з учнями В. Г. Кричевського, Павло Тичина був добре знайомий і мав великий авторитет серед студентської молоді.  1920 року студент УАМ Лесь Лозовський зробив обкладинки до трьох його збірок: «Замість сонетів і октав», «Плуг» і до другого перевидання збірки «Сонячні кларнети» (3). Іще раніше навесні  1918 року відбулась перша публікація  твору П. Тичини «Замість сонетів і октав», яка  була оформлена  талановитим студентом УАМ  О. Лісовським.

         1920 року в майстерні В. Г. Кричевського навчалися Олександр Саєнко, Євгенія Дмітрієва, Василь Кричевський (син В. Г. Кричевського), Марія Плесківська, Олена Ржечицька та інші (4).     Згодом майже всі студенти УАМ з майстерні професора Левка Крамаренка (1988 – 1942 рр.), який водночас був директором Межигірських керамічних майстерень (1920 – 1922 рр.) перебралися до Межигір’я й оселились в окремому напівзруйнованому корпусі, який з часом отримав назву «Акдемія». Серед них були Тетяна Бауман, Ірина Жданко, Яків Закс, Павло Іванченко, В’ячеслав Левандовський, Марія Плесківська, Сергій Пожарський, О. Просяченко, В. Черняхов та інші.

Відомо, що на початку ХХ ст. в Межигір’ї  відкрито санаторій-готель, де протягом двох сезонів могли лікуватися близько 1000 хворих. На той час при монастирі, від 1916 року, діяла сільськогосподарська школа домоводства для дівчат навколишніх сіл. У трьох класах школи безкоштовно навчались і працювали в монастирському господарстві до 30 дівчат. Під час громадянської війни, більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили столицю Української Народної Республіки Київ, однак через три місяці радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12 червня  1918 року, підписала з Українською Державою прелімінарний мир — угоду за якою воюючі сторони повинні були визначити основні положення майбутнього мирного договору. Але весною 1919 року до влади в Україні знову прийшли більшовики. Києво-Межигірський жіночий монастир було закрито. Більшість черниць переселено до Києво-Покровського монастиря. У колишніх приміщеннях Києво-Межигірського жіночого монастиря розмістили художньо-керамічну школу, дитячий притулок, інші установи. У березні 1919 року, за постановою ІІІ Всеукраїнського З’їзду Рад ухвалено рішення про відкриття  в Межигір’ї керамічної школи. 1920 року  земля й будівлі колишнього монастиря перейшли до створеного на цих землях культрадгоспу. Близько 80 колишніх межигірських черниць і послушниць,   виявили бажання працювати в ньому.  (5)

 

Межигіря 1920 рік. Студенти і викладачі УАМ. Верхній ряд, четвертий зліва — Василь Кричевський (син). Поруч Олена (Ляля) Ржечицька. Нижній ряд, третій зліва — професор УАМ Федір Григорович Кричевський, п’ятий — професор УАМ Василь Григорович Кричевський, шостий — професор УАМ, Лев Юрієвич Крамаренко, директор Межигірської  художньо-виробничої керамічної майстерні  Всеукраїнського комітету мистецтв, поруч — студенка УАМ Ірина Жданко, в майбутньому дружина Л. Ю. Крамаренка.

8 вересня 1920 року  вийшла постанова Народного комісаріату освіти України про переведення Глинської художньо-керамічної школи на чолі з її директором Левком Крамаренком до Межигір’я і створення там державної художньо-виробничої керамічної майстерні  Всеукраїнського комітету мистецтв. Взимку 1920 року разом  із студентами (50 учнів) та директором Л. Ю. Крамаренком прибули викладач Яків Манько, випускник Глинської художньо-керамічної школи, Павло Іванченко, який став студентом УАМ (майстерня професора Левка Крамаренка), і згодом інструктором керамічного виробництва у Межигірській керамічній майстерні. Так було започатковано Межигірську керамічну школу, яка проіснувала до 1932 р. Директором Межигірської керамічної школи Левком Юрієвичем Крамаренком, який водночас викладав монументальний та декоративний живопис в УАМ,  було створено керамічну художньо-виробничу («витворчу») майстерню в Межигір’ї. Тут мали змогу навчатись і працювати не лише студенти й викладачі Межигірської керамічної школи, але і студенти та викладачі УАМ (згодом художнього інституту) а також майстри-гончарі  та їх діти  із села Нові Петрівці і Валки, які знали місцеві межигірські глиновища, й  допомогли збудувати перші обпалювальні печі. На  фотографіях 1923 – 1926 років, які зберігаються в архіві НЦНК «Музей Івана Гончара» можна пізнати студентів Межигірського керамічного технікуму (далі ММКТ) Дмитра Головка, Ілька Заїку, Миколу Цівчинського, Віру Філянську; студентів УАМ (художнього інституту) Марію Плесківську,  Марію Холодну, Павла Іванченка, Івана Тригуба, Єлізавету Піскарську, Євгенію Дмітрієву, Олександра Саєнка; викладачів Антона Боровичка (інструктор МКТ), Михайла Косихіна (інструктор МКТ), Василя Седляра (директор МКТ, викладач), Оксану Павленко (зав. учбовою частиною МКТ, викладач), Євгена Сагайдачного (професор УАМ, викладач МКТ), художника Василя Кричевського (молодшого), який закінчив Київський художній інститут 1923 року.

Фото № 4. Учасники Межигірської творчо-виробничої керамічної майстерні. Літо 1926 р. Крайній ліворуч Василь Кричевський (Молодший).

 

Фото № 5. Межигірська керамічна майстерня. Студенти МКТ і УАМ разом з викладачем скульптури Є. Сагайдачним. 1923 р.

 

Павло Тичина

 

Фото № 2. Павло Тичина. Київ. 1920 р.

 

«Київський період» молодого Павла Тичини розпочався в 1913 – 1917 роках. Він  навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Така ж сама доля спіткала і його товариша з часів спільного навчання в Чернігівській семінарії Василя Елланського (Блакитного). Павло Тичина працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913 – 1914 рр.), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916 – 1917 рр.). Влітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, літом та восени 1914 – 1916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів. Події 1917 року застали поета в Києві, де він працював помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. 

Іл.№1.Обкладинка першого видання П. Тичини «Сонячні кларнети». 1918 р.    Художник — студент УАМ О. Лісовський. (З фондів літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини)

 

1918 року Тичина завершив першу збірку поезій «Сонячні кларнети», які показали вже сформованого, оригінального поета європейського рівня. (Після 1925-го року вірші з неї не перевидавали 60 років.) У різні роки Павло Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917 р.) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918 – 1919 рр.), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919 р.), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру України (1920 р.) (6).  1920 року вийшли друком збірки Павла Тичини  «Замість сонетів і октав», «Плуг», та друге видання поезії «Сонячні кларнети» які жваво обговорювалися в  літературних і художніх колах Києва. Художником цих збірок та їх обкладинок був студент УАМ Лесь Лозовський (1900 – 1922 рр.) — найкращий учень художника-графіка Г. І. Нарбута (09. 03. 1886 – 23. 05. 1920 рр.).  1918 року Л. Лозовський навчався в УАМ послідовно в майстернях: спершу В. Г. Кричевського, потім Г. І. Нарбута, згодом М. Л. Бойчука, потому В. Г. Меллера. Створив малюнки для обкладинок М. Кобилянського (1920), М. Коцюбинського (1922), С. Васильченка а також до кількох видань нот (різні роки). Розробив особливий шрифт, пристосований для умов зруйнованої поліграфії.  Загинув він  у Києві за трагічних обставин — у ніч на 22 березня 1922 р. його було задушено у власній квартирі  за досі нез’ясованих обставин. «Лесь Лозовський був саркастичним і гострим на язик юнаком. Він критикував свого вчителя (М. Бойчука), майстерню відвідував нерегулярно, у розписі приміщень  до П’ятого всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові та оперного театру у Києві участі не брав. Хоча це були, як стверджує студентка УАМ Оксана Павленко, «не звичайні замовлення, а частина навчального проекту» (7). Лесь мав дуже колоритну зовнішність носив чубчик, стригся під макітру, завжди гримувався і фарбував губи, пудрився і підводив очі.

 

Іл.  № 2.  П. Тичина. «Соняшні кларнети».  Друге видання. 1920 р. Художник Лесь Лозовський. Іл.№3.П. Тичина. «Замість сонетів і октав» 1920  р. Художник Лесь Лозовський  Іл. № 4.  П. Тичина. «Плуг» 1920 р. Художник Лесь Лозовський. 

 

        

В своїх «Щоденкових записах» періоду 1919 – 1929 років Павло Тичина згадує: «1920 року, липень 29/VII. Не хочеться вірить тому, що почув. Ніби я й товариш Яків С… (обірваний аркуш – уп.). А ще дивніше — ніби нас туди ублаготворив Лозовський. Оскільки пригадую, нічого з Лозовським я не говорив, коли він малював мені обгортки…». (8) Там само знаходимо дивовижні і  романтичні спогади молодого поета про те, що він переживав серпневого літа 1920 р. в Межигір’ї.  (9)  В цій благодатній місцевості  він бував раніше разом з товаришем і земляком Василем Елланом-Блакитним (1894 – 1925 рр.), поетом, редактором, політиком, іншими київськими  комунарами з вулиці Тарасівській 3, яка була створена у Києві, в маєтку, як вони називали колишнього «магната», Ханенка. Принаймні він дружив з комунарами, спілкувався і разом працював. Про те, що Павло Тичина бував в Межигір’ї не тільки  1920 року, але і пізніше згадує у своїх «Спогадах» Павло Михайлович Іванченко (1897 – 1990 рр.), відомий київський художник-кераміст, один із перших «межигірців».

Павло Іванченко. Фото 1920-хроків. Студент УАМ (Закінчив  академію 1925 року), викладач керамічного розпису в Межигірському мистецько-керамічному технікумі, пізніше — декан художнього відділення Межигірського художньо-керамічного інституту.

         Його «Спогади» 70-х років ХХ ст. дають найбільш повну і об’єктивну картину студентського життя в Межигір’ї,  Адже він був студентом УАМ (згодом художнього інституту), який закінчив 1925 року і водночас працював інструктором-керамістом Межигірського мистецько-керамічного технікуму. Згадував Павло Михайлович про Павла Тичину, який написав вірш про «межигірський студентський колектив, який  жив комуною». На жаль кілька рядків про це у «Спогадах»  П. Іванченка було заштриховано. Можна  прочитати лише рядки з вірша П. Тичини: «Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села, і люди дикі, як шипшина…». (10)

         Про недописані рядки із «Спогадів» Павла Іванченка про комуну в Межигір’ї знаходимо в книзі поета Павла Тичини «Вітер з України» (1924 р.):

         «Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! Тож кожен з нас будує людськості палац,  і кожен як провісник. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні Бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала…

...Живем комуною, працюєм. Поміж горами монастир. Навколо ліс, а перед нами сам Дніпро. Чудний якийсь і зразу й не впізнаєш. Усе він спить, усе він думає, ніяк не перемріє. Живем комуною, працюєм. Як тільки світ із заступами йдем на монастирське.

Ченці минають мовчки нас і довго хрестяться й плюють направо і наліво. Крикучий гонг покличе до сніданку. Назустріч сонце гімн свій ллє... Сміємося, вірим і горим! Лише Дніпро  ще більше похмурніє. Усе він думає, ніяк не перемріє».

Однак є  суттєва неточність — «ченців» на той час в Межигір’ї вже не було, адже 26 березня 1886 року, вийшов указ Синоду про відкриття у Межигір’ї жіночого монастиря, в якому поселилось близько двохсот черниць і послушниць, якими управляла ігуменія Києво-Покровського монастиря. Щоб не «збивати ритм», яким дорожив молодий поет, замість «черниць» було записано «ченці».

         У щоденникових межигірських записах П. Тичини є глибокі роздуми   й кілька рядків-спогадів про дівчину Лялю, з якою він зустрічався в Межигір’ї. (11)

«20. 08. 1920. Хутір Дідівщина (у Межигір’ї). Хто по партитурі читать не вміє, тому годі що-небудь і в природі розібрати. Завше він тримається якоїсь однієї партії: тенора, баса, чи що?

Сиджу на березі. Напроти монастир, ближче сюди набік схилився спалений поляками панцирний пароплав. Хлюпочуть береги, вітер проти води грає, шумить на кручі осика, а все останнє видержує павзу. Навіть сонце.

         Чекай, а як же селяни, які нот не вміють? Вони ж краще співають за нас нотних. Та в том то й річ, що селяни від природи до партитури йдуть, а ми від партитури до природи.

          Побачив струмок, що в Дніпро з гори біжить, і пішов шукати джерела. Кришталевочисто видзвонює собі поміж камінням, нестотно, як той фет Тичина в «Сонячних кларнетах». Наївнобезвинно. А внизу Дніпро шумить, несе на собі і чисте і брудне, всі радощі і болі. І йому жінки, сорочки перучи, розказують свої дрібниці.

Ні,  піду до Дніпра. У природи нема геометрії. І через те навіть найпаскудніший барак ніколи не псує краєвиду»

         «26.08.1920. Побачив Дніпро так наче друга близького. Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею. Ходив по полю довго (місяць), а потім над водою. (Місяць повний переспілий)».

         «29. 08. 1920. Чи мені це потрібно сидіти тут вгорі? Не знаю. Як пролопотить ніжками Ляля мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, у Вишгороді дзвонять, жовту квітку джміль пузатий нахиляє, а там крізь ряст рясний Дніпро налився й мовчить. Іноді такої сильної любові хочеться!.. Як хочеться справжньої, чистої любові!».  (12)

         «31. 08. 1920. Тумани зранку. Павутиння на деревах, на стерні… Побачив Лялю в березі. В Межигір’я пішла. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю».

         «03. 09. 1920. Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли і я щоразу на гору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Вітер проти Дніпра побіг, позакручувались хвилі, позавертались, голубою іржею вода узялася… Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був…». (13) Про дівчину Лялю, про чисті й романтичні спогади молодого поета — трошки нижче за текстом.

         Подальша доля Павла Тичини

          1923 року П. Г. Тичина переїхав  до Харкова, на той час столиці України. Тут він працював в журналі «Червоний шлях», багато писав, вивчав вірменську, оволодівав грузинською і тюркськими мовами, став діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально позапартійного, письменника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. Активна громадська і державна діяльність П. Тичини набула широкого розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938 року і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929 р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працював директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 до 1948 року — міністром освіти Радянської України.

         З майбутньою дружиною Лідією Папарук (1900 – 1975 рр.) поет познайомився 1916 року, коли жив на квартирі у її матері Катерини Кузьмівни. Роман з нею тривав «на відстані», навіть тоді, коли з 1923 до 1934 року Тичина жив у Харкові. Одружилися вони 1940-го року тихо й скромно, навіть близькі друзі довго не знали про це. У часи Великої Вітчизняної війни П. Г.  Тичину прийнято  до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

         Творчі здобутки поета, окрім його перших трьох збірок:  1924 – й рік — збірки «Вітер з України», «Відповідь землякам», «За всіх скажу», «Великим брехунам», «В космічному оркестрі». 1931-й рік — збірка «Чернігів». 1934-й рік — збірка «Партія веде».  1938-й рік — збірка «Чуття єдиної країни».  1941-й рік  — збірка «Сталь і ніжність». У 1941 – 1945 роках — Велика Вітчизняна війна. 1949-й рік  — збірка «І рости, і діяти».  1953-й рік — збірка «Могутність нам дана». 1954-й рік — збірка «На Переяславській Раді». 1957-й рік  — збірка «Ми - свідомість людства». 1960-й рік — збірка «Зростай, пречудовий світе». 1961-й рік — збірка «Комунізму далі видно». 1964-й рік — збірка «Срібної ночі». 16 вересня 1967 року П. Г. Тичина — академік, лауреат державних літературних премій, Міністр освіти, Голова Президії Верховної Ради УРСР, помер, похований на Байковому кладовищі в Києві (14).     

Робочий кабінет поета. Літературно-меморіальний  музей-квартира П. Г. Тичини, заснований 1979 року.

 

Олена Євгеніївна Ржечицька

                                                              

                          Фото № 3.  Олена (Ляля) Ржечицька-Коломієць. 1920 р.

 

         Цілком імовірно, що «загадкова дівчина Ляля» (так її називає директор київського Музею-квартири П. Тичини Т. В. Сосновська), про яку у поета не залишилося інших спогадів, є Олена (Льоля або Ляля) Коломієць (на той час О. Є. Ржечицька), у майбутньому Олена Євгеніївна Кричевська (1892 – 1964 рр.). 1921 року вона  стала дружиною художника В. В. Кричевського (1901 – 1978 рр.), сина професора УАМ В. Г. Кричевського, і у вересні 1926 році народила дочку Катю. Олена Кричевська навчалася в УАМ у професора В. Г. Кричевського, товаришувала із студентом УАМ Олександром Саєнком, його друзями, а згодом і його сім’єю. Про це свідчать листи опубліковані в книзі-альбомі Ніни Саєнко «Олександр Саєнко» (15).

Про рід Коломійців згадує Катерина Кричевська-Росандіч, дочка Василя Васильовича Кричевського та Олени Євгеніївни Кричевської (Олени Коломієць-Ржечицької). Рідні та близькі друзі називали її  Льоля  (16).  

 Ім’я Олена (Єлена) походить від грецького (?) імені Helene, Helena; можливо, від Hele — сонячне світло або helene — смолоскип. Серед інших форм імені — Ляля, Льоля (17).  Цілком можливо, що Павло Тичина називав Олену Коломієць-Ржечицьку ім’ям Ляля. Думається, так йому більше подобалося. Рід Коломійців походить з Канівщини, де в с. Синява народився Коломієць Антонін Семенович (1828 – 1914 рр.) який  став землевласником завдяки своїй праці й винахідливості. Він  одружився з Ганною Павлівною Симеренко (1837 – 1868 рр.) з родини українських садівників, помологів, цукропромисловців, меценатів української культури. У них народилося п’ятеро дітей — чотири сина і одна дочка. Всі сини здобули освіту в Петербурзі й зостались там, окрім молодшого Євгена. Після закінчення аграрної академії він повернувся в Україну й одружився з  полтавчанкою, із родини збіднілих польських шляхтичів, Марією Яківною Миколаєнко-Купрявською (1869 – 1943 рр.) і стали вони  жити в маєтку Антоніна Коломійця (с. Казимирівка колишньої Германівської волості Київського повіту Київської губернії,  нині с. Горохове Київської області). У них народилося троє дітей — Антонін, Софія й Олена. Коли діти підросли, то разом із бабусею Марусею перебралися до Києва, де Коломійці придбали будинок, частину якого здавали студентам. Одним із цих студентів був Віктор Ржечицький, який вивчав право і закінчував останній курс. Він був родом із Кам’янця–Подільського, із сім’ї купців-поляків. Олена Коломієць останній рік навчалася у приватній жіночій гімназії М. І. Левандовської, яка містилася на вул. Володимирській, 81. Мешкала Олена з батьками на вул. Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського, 103). Вона була спортивної статури, жвава й рухлива, мала певні успіхи в ковзанярському спорті і тому частенько разом із студентами, які жили у бабусі Марії, бігала на ковзанку. Крім того, частенько затримувалась разом з ними після вечері в Їдальні. Врешті Віктор Ржечицький, який був удвічі старший за Олену Коломієць, став їй приділяти багато уваги. Жартуючи пропанував вийти за нього заміж, а одного разу підбив на втечу за межі Києва, де все було підготовлено… Олена Коломієць, яка мала 16 років, таємно обвінчалася з Віктором Ржечицьким і стала Оленою Ржечицькою. Віктор на той час працював адвокатом, найняв  гарне престижне помешкання на Липках, замовляв у найкращих крамницях вбрання для Льолі. Вони мали кухарку, покоївку. Молода дружина не мала права сама виходити на вулицю, ходити по крамницях, купувати речі, а тим паче вчитись малярству в художньому училищі, про що мріяла Олена Ржечицька. Віктор виявився чоловіком-диктатором, при якому жінка повинна бути його окрасою. Льоля замкнулася в собі, прагнучи  свободи, нових пізнань, творчості, можливо, нового, справжнього кохання. Спільне життя не задовольняло обох. Через деякий час  разом з ними стали жити сестра Віктора і її знайома з Кам’янця-Подільського  Зося. Після того як у Віктора і Зосі склалися любовні стосунки, і про це дізналась Олена, вона покинула Віктора, переїхала до баби Марусі і майже відразу почала навчатися малярства в художньому училищі. Так закінчилося перше Льолине одруження. Розлучившись, Віктор одружився із Зосею, яка народила йому двох дівчаток. В 1937 – 1938 роках Віктора Ржечицького, як українського націоналіста, було репресовано, і Зося з двома дітьми повернулася до Кам’янець-Подільського. Під час революції та громадянської війни, в період польської окупації Києва, Олена Ржечицька працювала в банку, а потім перебувала у діда Жені поблизу  Катеринослава — мешкала в будинку над Дніпром, який залишився йому з часів, коли він керував річковим судноплавством. Навесні 1920 року вона повернулася до Києва на навчання до художнього училища, яке було перетворене  на УАМ, а згодом — на художній інститут. Льоля стала відвідувати лекції Василя Григоровича Кричевського, де й познайомилася з його 19-річним сином, також студентом — Василем Васильовичем Кричевським.

Фото № 3. Василь Кричевський (син) 1920 р.

         Він відразу їй сподобався, а особливо після того, як вона дізналася що «зарозумілий півник», як вона його називала, був сином їхнього професора Василя Григоровича Кричевського». (19) Час був важкий, особливо дошкуляв голод. Льоля їздила до баби Марусі на Караваєві дачі і часом привозила картоплю та борошно. Щоб привернути увагу Василя Кричевського  (молодшого) до себе, Льоля влаштовувала «звані обіди» для студентів: наваривши картоплі або вареників з картоплею, запрошувала всіх колег. Поступово Василь став приходити першим, допомагав розтоплювати піч, а після обіду затримувався. Так починався роман між ними. Василь був мовчазним відлюдником,  увесь час у   творчих роздумах. Тому  і вся ініціатива стосунків, які повсякчас треба було підтримувати, цілком належала Льолі. Тоді їй  виповнилось 28 років.

         Про те, що Льоля Коломієць-Ржечицька саме 20 серпня 1920 року була в Межигір’ї і зустрічалася з Павлом Тичиною, прямих свідчень немає, але гіпотетичних достатньо. Льоля повернулася в Київ навесні 1920 року і стала відвідувати лекції професора УАМ В. Г. Кричевського, який постійно вивозив своїх студентів  на літню практику в Межигір’я, починаючи з 1918 року.  В. Г. Кричевський, маючи  досвід роботи в Миргородському художньо-промисловому керамічному інституті, хотів очолити Межигірські керамічні майстерні, але був не досить активним для цього. Створити керамічну майстерню в Межигір’ї прагнув і Михайло Бойчук. У 1920 – 1922 роках Межигірською керамічною школою керував професор УАМ Левко Крамаренко, а з 1923 року — випускник УАМ з майстерні Михайла Бойчука, його учень і послідовник Василь Седляр (1899 – 1937  рр.)

         Льоля була красивою, стрункою дівчиною, спортивної статури. Мала      романтичні нахили, любила й знала природне середовище, тому що виросла серед нього на Черкащині та Київщині.

         Павло Тичина, сидячи на пагорбі Виноградної гори в Межигір’ї, записав: «Побачив Лялю в березі. В Межигір’я пішла. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю». Тичина мав на увазі, що Ляля бігла берегом Дніпра в Межигірський монастир до напівзруйнованого готелю, де саме і проживали студенти УАМ. Льоля іще змалку, відчуваючи увагу чоловічої статі, полюбляла усілякі пригоди. Скажимо, вже будучи заміжньою за адвокатом Віктором Ржечицьким, вона разом із подругою Зосею задумали «інтрижку» з офіцерами, які їх постійно виглядали на Липках. Якось уночі, коли заснув Віктор, вони разом утекли на бал і протанцювали з офіцерами до ранку. (20) Імовірно, що схожу «інтрижку» влаштувала Льоля Коломієць-Ржичицька молодому і недосвідченому в любовних справах  Павлові Тичині, який записав у своєму щоденнику: «…Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю – всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був…»

         Значно пізніше про свою маму Олену Кричевську згадувала її дочка Катерина: «З мамою було важко, але ніколи не було нудно…» (21). Скоріш за все, така загадкова й непередбачувана жіноча вдача хвилювала молодого Павла Тичину, який любив самотність, тишу, мовчазне споглядання за красою. Недаремно в своєму щоденнику він тоді записав «…Іноді такої сильної любові хочеться!.. Як хочеться справжньої, чистої любові!»

         Така невеличка пригода зовсім не  завадила Льолі підтримувати гарні стосунки з Василем Кричевським (молодшим), з яким вона  1921 року розписалася в ЗАГСі, не отримавши благословення матері Василя — Варвари Іллівни Кричевської-Токаревої (1875 – 1955 рр.). Тільки через 3 роки свекруха примирилася з одруженням сина, і Василь та Льоля повінчалися в парафіяльній церкві Олександра Невського на Липках (22).

         Те, що це відбулось саме в парафіяльній церкві на Липках, яку, можно припустити, вибрала Льоля для вінчання, свідчить про те, що й тут не обійшлося без «інтрижки». Адже вона прожила кілька років  на Липках  з адвокатом  Віктором Ржечицьким, який її зрадив і одружився із Зосею. Потім жалкував про це і через  рік або два просив її повернутися (23). Можна припустити, що Льоля хотіла, щоб її колишній чоловік Віктор знав, що вона вінчається з молодим художником, сином відомого художника, професора художнього інституту, і сама теж стала художницею —  нехай через це трохи «постраждає». Так іноді чинять красиві й розумні жінки!

         Подальша доля Олени Ржечицької (Кричевської)

         Після закінчення художнього інституту  1923 року Василь Кричевський (молодший) викладав в художньо-індустріальній профшколі № 1. В ній були відділення живопису й архітектури. Містилися школа на вулиці  Бульварно-Кудрявській (нині — вул. Воровського), 2.  Молоде подружжя проживало разом із свекрухою в Києві на вул. Садовій. У 1925 році Василь Кричевський (молодший) отримав роботу на Одеській кінофабриці.  Першого вересня 1926 року  Олена Кричевська народила дочку Катрусю. Працюючи на  Одеській і Київській кіностудіях художніх фільмів, Василь Васильович Кричевський оформив 16 кінокартин. Серед них: «Комсомольці» (у співавторстві), «Село Веселе» (1929 р.), «Контакт», «Земля» (1930 р.), «Шлях вільний» (1932 р.), (у співавторстві), «Мак цвіте» (1934 р.) та інші. Серед станкових творів цього періоду —  портрети, краєвиди Полтавщини, Канева, Криму, Києва. Разом з ним майже завжди була сім’я — дружина Льоля, яка теж займалася живописом,  і дочка Катруся, яка після закінчення 5-го класу 61 школи восени 1940  року вступила до  середньої   художньої школи.

Фотоілюстрація      з  книги Катерини Кричевської Росандич  «Мої спогади». – Родовід.  2006.

         Під час окупації Києва німецькими військами (від 19 вересня 1941 р. до 6 листопада 1943 р.), вся сім’я Кричевських залишалася в Києві. Катруся продовжила навчання в художній школі, а батьки працювали в художньо-виробничій  майстерні, яка  1942 року була організована в приміщенні художнього інституту та в художній  галереї на вулиці Володимирській, 38. Там вони виконували замовлення від німецьких офіцерів на портрети і живопис — українські пейзажі, які відсилалися замовниками до Німеччини. Крім того, на початку 1943 року в їх квартирі «на постої» проживав італійський офіцер. Коли радянська армія наблизилася до Києва, Кричевські вирішили відступати (стати біженцями)  разом із німцями до Львова,  в чому й допоміг їм знайомий німецький офіцер, архітектор за освітою Фриц Кемпер. 23 вересня 1943 року сім’я Василя Кричевського (молодшого) виїхала до Львова, потім потягом до Праги, де 17-річна Катруся стала студенткою Умілецько-промислової школи. Потім був Відень, потім був Клетендорф (нині Клєцінг, частина польського міста Вроцлав), потім табір в Бунцлау в Німеччині, Кведлінбург, який навесні 1945 року визволили американські війська.  Після кількох років життя в Німеччині, Кричевським вдалось емігрувати до Америки, до сонячної Каліфорнії… Померла Олена Євгеніївна Кричевська 14 квітня 1964 року. Через 14 років 16 червня 1978 року помер її чоловік Василь Васильович Кричевський. За його заповітом, тіло спалили і попіл перевезли в Бавн Брук, у штат Нью-Джерсі на українське кладовище, куди з Венесуели ще раніше були перевезені останки його батька Василя Григоровича Кричевського і його другої дружини Євгенії Михайлівни Щербаківської.   

        

Лідія Євгеніївна Вовчик

Фото № 1. Лідія Вовчик. 1919 р.

         У тих таки  «Щоденникових записах» П. Тичини про перебування у Межигір’ї є ще одна нез’ясована особа, з якою стосунки  молодого поета не склалися:

         «30.08.1920. Жінка призналась до мене над Дніпром. Господи, дай ноги мені бистрі, щоб я тікать умів. Абсолютно для мене не цікава. Як людина — теж. Що там у політиці робиться? Де Василь? (24)     

         «Без дати. Всякий раз, як Василь приїздить до Києва, весь час мені говорить, щоб я до Харкова перебирався. Є на те великі причини. Особливо одна людина замахується на мене. Ах, Василь, Васильочок…». (25) На  сторінці 36 «Щоденникових записів» є посилання, що Василь — це Еллан-Блакитний (1894 – 1925 рр.).

         Дуже ймовірно, що та  «жінка, яка  призналась мені над Дніпром»  — це революціонерка Лідія Вовчик, у майбутньому Лідія Євгеніївна Вовчик –  Блакитна — дружина Василя Еллана-Блакитного, у яких 14 липня 1923 року в Харкові народилася дочка Майя.

 

         Відомо, що  життєві стежки земляків-чернігівців В. Блакитного, і П. Тичини, сходилися завдяки спільним навчанням в Чернігівській семінарії, та  економічному факультеті Київського комерційного інституту, подальшою роботою у Києві, співпрацею у Харкові. Василь Елланський, який  об’єднав друзів літературною студією «Гарт» і роботою в газеті «Вісті» та періодичних художніх додатках «Всесвіт», «Червоний перець», іще у 1919 році створив у Києві комуну на вулиці Тарасівській, 3.

 

 Всі фотоілюстрації зкниги«Ні слова про спокій. Василь Еллан – Блакитний. Спогади. Матеріали». – Київ  – Вид – во художньої літератури «Дніпро». М 1989;

 

Майя Василівна Вовчик-Блакитна згадує, що «її прізвище складається  з двох псевдонімів: підпільного прізвиська мами (мабуть за ту сіру шапку, у якій, мов вовчисько, бігала ця смілива революціонерка-підпільниця) та одного з псевдонімів батька». Героїчну мамину юність і подальше нелегке життя уявити по розповіді неважко: революціонерка-підпільниця, яку мордували денікінці, найстрашнішого, певне, зазнала у 30-ті роки. Відтак працювала доцентом Харківського сільгоспінституту. Вже не беручи участі в жодних політичних акціях, потрапила до табору політв’язнів (може, за те, що жила в одному будинку з поетами «розстріляного відродження?!». (26)

         «Василь Еллан-Блакитний (Василь Михайлович Елланський) народився 12 грудня  1894 року на Чернігівщині в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) в багатодітній родині  священика. До 1914 року проживав у Чернігові, де закінчив чотири класи Черніговської духовної семінарії. В тому ж таки  році вступив до Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, приятель  Павло Тичина. Проте інститут він теж не закінчив, у 1917 році недавній студент з головою поринув у революційну роботу: революційні гуртки, товариства «Просвіти», участь в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917 року… Все це закономірно привело В. Елланського до партії українських есерів. Він став її активістом, а незабаром і головою її Чернігівського губернського комітету. За часів Центральної ради Василь Михайлович потрапив до Лук'янівської в'язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України». Однак через кілька місяців його відпустили через слабке здоров’я та клопотання матері.

У неспокійні революційні роки В. Елланський брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, керував повстанням проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі, керував київським боротьбистським підпіллям. Після злиття українських комуністів-боротьбистів з КП(б)У вів неухильну боротьбу проти «шовіністичних та націонал-нігілістичних» тенденцій у партії й державі — так промовляв  В. Блакитний  на конференції КП(б)У у листопаді 1920 року. Він спрямував всі свої сили й енергію на організацію культурного відродження в УРСР — перший і незмінний редактор урядової газети «Вісті» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» (пізніша назва — «Культура і побут»). Заснував і редагував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Певний час був головою колегії Державного видавництва України. Організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт», що мала філії у багатьох містах України і навіть у Канаді.

Тяжка недуга серця, на яку з раннього дитинства хворів Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-му році життя. 4 грудня 1925 року Василь Михайлович помер. Згодом ім'я поета було приречене на довготривале забуття: його проголосили «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесли вищу міру покарання». (27)

Про події 1918 – 1920 років у Києві згадується в книзі «Ні слова про спокій. Василь Елан-Блакитний. Спогади. Матеріали». Київ. Вид-во художньої літератури «Дніпро», –  1989. У  ній опублікували  статтю Л. Є Вавчик-Блакитної «Життя неспокійне й прекрасне». (28) Упорядником цієї збірки є її дочка М. В. Вовчик-Блакитна.

В книзі розповідається, як навесні 1918 року член партії боротьбистів Лідія Вовчик отримала завдання від свого нареченого Андрія Заливчого (1892 – 1918 рр.) — члена ЦК партії Боротьбистів, налагодити зв’язок з Василем Елланським, кинутим за грати Лук’янівської тюрми Центральною радою. Він у своїх статтях і відозвах «До робітників і селян України», які викривали «контреволюційну і зрадницьку» роль Центральної ради, закликав до боротьби за Радянську Україну. Так відбулося знайомство Лідії і Василя. Через кілька місяців Василя  відпустили, але революційної діяльності він не припиняв —  з чужим паспортом і партійним ім’ям «Блакитний» поїхав на підпільну роботу до Одеси для організації друку революційної літератури. У грудні 1918 року за наказом Українського військово-революційного комітету А. Заливчий очолив повстання проти гетьмана Павла Скоропадського в Чернігові. Під час бою броньовик, у якому перебував А. Заливчий, зіпсувався й зупинився — Андрій Заливчий загинув.  Одного весняного київського дня 1919 року Василь Блакитний, подарувавши квіти, освідчився в коханні Лідії Вовчик: «Він міцно пригорнув мене, вражену і розгублену, до себе  і своїм звичайним і бадьорим голосом сказав: «Ну, а тепер — команда: по робочих місцях!» І ми пішли з парку: він — до редакції на Караваєвську, 5, а я далі — на Інститутську, 40…».  (29)

Сталося так, що одного дня Василь і Лідія зайшли до Павла Тичини в його  київське помешкання по вул. Кузнечній, 107, кв. 19, яке він винаймав з 1916 року. Там він познайомився із своєю  майбутньою дружиною Лідією Папарук. Квартира належила її матері Катерині Кузьмівні. Тихий, несміливий  і спокійний Павло різнився від гомінкого, балакучого і впевненого в собі Василя. «Ти дивуєшся: такий тихий і — «Вдарив революціонер — захитався світ!», та він ще не такого напише, ось побачиш». Говорив упевнено Василь. А через якийсь час передав мені невеличкі аркушики з надрукованими на машинці віршами «Листи до поета» з підписом Тичини: «Товаришці Ліді» і датою наших відвідин». (30)

Павло Тичина

Листи до поета. Триптих

І.

Еллади карта, Коцюбинський,

на етажерці лебідь:

оце і вся моя кімната, —

заходьте коли-небудь!

Я привітаю, наче друга.

Ах, я давно Вас ждала,

ще як над книжкою поезій

сміялася, ридала.

Мені все сниться: сонце, співи,

і Ви, і день весняний, —

І от я з Вами вже знайома,

поете мій коханий.

Прийдіть сьогодні: в мене вдома

лиш я сама та квіти.

Я цілий вечір буду ждати,

боятись і радіти…

ІІ.

Ви десь, мабуть, не з наших сіл,

або ж… о ні, не смію.

Читала Вас я — і не все,

не все я розумію.

 

Чи я у полі, чи в лісу —

усе мені здається:

у Вас у книжці неживе,

а тут живе, сміється…

Про Вас недавно хтось писав:

«Поезії окраса».

А все ж таки у Вас не так,

не так, як у Тараса.

Про все в Вас єсть: і за народ,

і за недолю краю.

А як до серця те узять —

даруйте, я не знаю.

ІІІ.

Я комуністка, ходжу в «чужому»,

обрізала косу. —

І Вам не соромно співати

в цей час про сонце, про красу?

Пишу до Вас, бо так схотіла.

Скажіть мені:

кому потрібні рахітичні

оті сонети та пісні?

Народу, скажете? голодним? —

Нещасна, жалка ж та рука,

що тріолетами годує

робітника.

Поки прощайте, не здивуйте —

це ж не любовний лист.

А втім скажу: Ви — сила,

і з Вас ще буде комуніст.

 (31)

Ішов 1919 рік. 30 серпня був останнім днем Радянської влади. Київ захопили денікінські війська. Василь Блакитний і Лідія Вовчик залишилися  у Києві і разом переховувались в сторожці на Байковому цвинтарі. Згодом ця сторожка перетворилася на конспіративне приміщення для організації підпільної роботи у Києві. Потім Василь виїхав до Білої Церкви, де зайнявся організацією підпільного ревкому.  Зустрілися вони вже більшовиками у травні 1920 року у Києві на засіданні Губпартконференції КП(б)У. Блакитний виступав на цій конференції вже як член ЦК КП(б)У і як член Реввійськради ХІІ армії… (32)

Цілком імовірно, що у серпні 1920 року Лідія Вовчик разом з іншими комунарами перебувала в Межигір’ї, на хуторі Дідівщина (поглинутий пізніше селом Нові Петрівці), серед яких був знаний і популярний у Києві поет Павло Тичина.  Можна припустити, що на той час Василь Блакитний був зайнятий революційною або видавничою діяльністю в Києві або Харкові, і Лідія згадала про вірш Павла Тичини «Листи поета. Триптих» з дарчим написом саме їй. Високі гори, на яких іще росли дуби часів князя Володимира, долини з буйними травами, стрімкі джерела, прозорі  озера і величавий Дніпро пробудили в ній почуття до юного Павла. І саме вона була тією жінкою, яка «призналась до мене над Дніпром», — записав у своєму щоденнику Павло Тичина 30 серпня 1920 року. Знову-таки, прямих свідчень що це була Лідія Вовчик, нема, але гіпотетичних достатньо.

Тичина у той момент «коли йому призналась жінка» вмить   згадав про свого товариша Василя (Блакитного), який був закоханий в Лідію Вовчик,  і всі комунари про це знали.  «Що там у політиці робиться? Де Василь?» — так записав Павло у щоденику, ніби то шукаючи порятунку.

Павлові Тичині мабуть не цікаво було спілкуватись із Лідією, через її «революційну завзятість», але все-таки Лідія Вовчик хотіла допомогти юному Павлу, стати «справжнім  поетом-більшовиком» за допомогою своїх власних жіночих принад та розповідей про революційну діяльність. Ні те ні друге молодого Тичину не хвилювало, адже він почав «спостерегати за Лялею», про що він написав наступного дня. «1920 року, серпень…Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею. Ходив по полю довго (місяць), а потім над водою. (Повний місяць переспілий)».

Тичина боявся пропозиції Василя (Блакитного) перебиратись у Харків саме через жінку, яка «замахується на нього». Переїзд Тичини до Харкова стався пізніше у 1923 році, коли Василь Блакитний і Лідія Вовчик одружилися і у них на початку літа народилася дочка Майя. Але із цим  припущення не дуже погоджуються співробітники Музею-квартири Павла Тичини в Києві. Натомість, вони вважають, що на молодого поета з політичних мотивів «замахувався» український революціонер, член УКП (боротьбист), згодом більшовицький  партійний діяч П. П. Любченко, який, у свій час,  отримав освіту у Київській військовій фельдшерській школі. У березні 1920 року він, як і переважна більшість провідних членів УКП (боротьбистів), разом з Олександром Шумським, Григорієм Гриньком, Гнатом Михайличенком та ін. увійшов до складу КП(б)У. 12 червня 1934 року до Київського вокзалу з Харкова прибув спецпотяг з урядом УСРР. Состав зустрічали колони трудящих. До Києва прибули головні партійні керівники УСРР:  Постишев, Косіор, Петровський, Любченко, Якір, Затонсьий, Шліхтер. Урочистості з приводу переїзду уряду включали в себе демонстрацію трудящих та військовий парад. Любченко, незважаючи на те, що приймав активну участь в організації і здійснені голодомору в Україні на Вінничині (1932 – 1933 рр.),  як і більшість колишніх есерів, переслідувався більшовиками.  29 серпня 1937 Любченко, передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім'ї, застрелив дружину, Марію Миколаївну Крупеник, і покінчив життя самогубством.

Подальша доля Лідії Вовчик-Блакитної.

Після передчасної смерті Василя Блакитного наприкінці 1925 року, його дружина Лідія Вовчик-Блакитна  жила у цивільному шлюбі з письменником Михайлом Яловим (1895 – 1937 рр.). Вони жили у Харкові, у житлово-будівничому кооперативі «Слово» створеним Остапом Вишнею (тоді вул. Червоних письменників, 5, а тепер ― вул. Культури, 9). Їхня квартира № 30 містилася в третьому під’їзді на другому поверсі. В тому ж  будинку проживав Павло Тичина —  за жеребкуванням йому  дісталася трикімнатна квартира на четвертому поверсі. 1937 року Михайла Ялового рішенням Особової трійки НКВС було засуджено до розстрілу. Вирок приведено до виконання 3  листопада 1937 року. На честь «20-річчя великого Жовтня» одночасно страчено 134 діячі української культури та мистецтва. Лідія Вовчик-Блакитна на десять років опинилася в таборах. Лише завдяки невпинним заявам доньки, Майі, яка відзначилася під час війни 1941 – 1945 років як партизанка, її строк було скасовано, і  1945 року Лідія Вовчик-Блакитна вийшла на волю.

 

         Післямова автора.

Павло Тичина — один з найвидатніших українських по­етів XX ст., давно визнаний класик  новітньої української літератури. Навколо його імені і досі не вщухають супереч­ки. У сучасного покоління  є схильність обвинувачувати П. Тичину мало не в оспівуванні «сталінізму», не бажаючи бачити ні винят­кової складності історичних обставин, ні особистісної духов­ної трагедії великого поета. В цьому значну роль зіграла збірка віршів поета шкільної програми наповненої комуністичними  штампами. Його рання поезія — «Золотий гомін» (1917), «Сонячні кларнети» (1918), («Плуг» 1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «Вітер з України» (1920 – 1924), та інш. були недоступними навіть для масового читача.

У «Сонячних кларнетах», як і в наступній поезії П. Ти­чини, було органічно синтезовано досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед симво­лізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цін­ностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення. Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом популярних книжок з астрономії,  якими зачитувався юний поет. Пізніше він запише: «Люблю астрономію, музику і жінку». Символ світобудови для поета: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Соняч­ні Кларнети». Поет виступав проти фізичного і морального спустошення, які породжувала  громадянська  війна.  Стрижнева тема збірки «Плуг» — палкий протест проти насиль­ства,  жорстокості  й  терору, війни. Як зазначено у вступному вірші (без антистрофи) — «Про­кляття всім, прокляття всім, хто звіром став».

«Межигірський трикутник» Павла Тичини 1920 року — це не тільки внутрішні переживання поета з двома фатальними жінками в Межигірї, які збереглися в його «Щоденикових записах», але і в тому передчутті червоного терору, який насувається в Україну.   Як «Бермудський трикутник», він поглине  світобудову талановитого поета-символіста — його «сонячні кларнети» вкриють хмари «збільшовиченої  ери»,  яку він стане оспівувавати  у вірші «Партія веде», яка буде надрукована в газеті «Правда» мовою оригіналу  21 листопада 1933 року. І відбудеться  це  під час влаштованого більшовицькими комісарами голодомору в Україні…

         Досліджуючи Межигір’я, його культурно-історичну місію,  в якій приведені факти із життя українських митців та культурних діячів початку ХХ ст. відкриваються приховані глибини які вплинули на їх творчість,  світогляд та подальшу долю.   Вони не завжди мають чіткого  наукового обґрунтування,  підтвердженого  архівними документами — більшість з них були знищені, або приховані від суспільства у подальші роки більшовицької реакції.  В деяких випадках можливі власні припущення. Автор буде вдячний за будь яку професійну критику і доповнення. Не забуваймо, що Межигір’я це наша історична і  культурна спадщина, яка важлива кожному українцю. Серія «12 років Межигір’я» складається з окремих блоків, присвячених певним  історичним особам, які бували, або працювали в Межигір’ї —  це діячі культури, освіти, або митці. Висвітлюється їх творча доля, погляди, іноді протилежні на ті або інші обставини. Автором, окрім «Межигірського трикутника Павла Тичини», підготовлені наступні блоки: «Павло Михайлович Іванченко (1897 – 1990)» — викладач МКТ, студент УАМ, художник-кераміст; «Левко Крамаренко (1988 – 1942)» — перший директор Межигірської керамічної школи, художник, професор УАМ; «Холодна Марія Петрівна (1903 – 1989)» — студентка УАМ, художник-кераміст, учасниця Межигірської творчо-виробничой майстерні; «Ілько Микитович Заїка (1904 – 1979)» — студент МКТ, учасник Межигірської творчо-виробничой майстерні,  викладач Межигірського інституту кераміки і скла, інженер-теплотехнік, вчений; «Євген Сагайдачний (1886 – 1061)» — художник, скульптор, викладач МКТ, професор УАМ; «До історії Межигірського керамічного технікуму». Автор продовжує дослідження творчості та трагічної долі інших викладачів та студентів Межигірського мистецько-керамічного технікуму — Василя Седляра, Івана Падалки, Оксани Павленко  та інш.

 П. Тичина. Автопортрет. 1920 р.

 

Анатолій Заїка

м.н.с. НЦНК «Музей Івана Гончара»

 

Примітки: 

1. Фотоілюстрації

Фото  № 1. Лідія Вовчик, член комуни на Тарасівській, 3. Фрагмент фото. Київ, 1919 р.  з книги «Ні слова про спокій. Василь Еллан – Блакитний. Спогади. Матеріали». – Київ  Вид во художньої літератури «Дніпро». М 1989;

Фото  № 2 .  Павло Тичина. 1918 р. (uk.wikipedia.org/wiki/);

(ф.  № 3) Олена Ржечицька.  Фото.  Київ, 1920 р.  з книги Катерини Кричевської Росандич «Мої спогади». – Родовід.  2006.

Фото № 3. Василь Кричевський (син) Київ 1920 р. з книги Катерини Кричевської Росандич «Мої спогади». – Родовід.  2006.

Фото  № 4. Учасники Межигірської творчо-виробничої керамічної майстерні. Літо 1926 р. Крайній ліворуч Василь (Молодший) Кричевський.

Фото № 5. Межигірська керамічна майстерня. Студенти МКТ і УАМ разом з викладачем скульптури Є. Сагайдачним. 1923 р.

2. Ілюстрації

Іл.  № 1. П. Тичина. «Соняшні кларнети». Перше видання. 1918  р. Художник О. Лісовський (УАМ).  З фондів Музею квартири П. Тичини;

Іл.  № 2.  П. Тичина. «Соняшні кларнети».  Друге видання. 1920 р. Художник Лесь Лозовський. З книги Я. Кравченка «Школа Михайла Бойчука»;

Іл.  №  3.  П. Тичина. «Замість сонетів і октав» 1920  р. Художник Лесь Лозовський. З фондів Музею квартири П. Тичини.  М-К-Т КВ № 23694, ДМ № 2751;

Іл. № 4.  П. Тичина. «Плуг» 1920 р. Художник Лесь Лозовський.  З фондів Музею – квартири П. Тичини.

М-К-Т № 109 № 5

3. За текстом

(1).  Герасименко Н. О. Історія Межигір’я. К.: Інститут історії НАНУ, 205. –  288 с.; 

(2).  http://www.s-bilokin.name/Culture.html:;

(3).  Ярослав Кравченко. «Школа Михайла Бойчука» Майстерня книги Оранта, 2010, стор. 185; 

(4).  Сергій Білокінь. Каталог 2-ої звітної виставки УДАМ, осінь 1921 р.  (http://www.s-bilokin.name/Culture.htm);

(5).  Неля Герасименко «Історія Межигір’я» НАНУ, Інститут історії України. Київ – 2005 стор. 251;

(6).  Виписка з біографії  П. Тичини. www.tychyna.com/index.php/vizyt-do-muzeiu/muzei-kvartyra;

(7).  Ярослав Кравченко. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. Майстерня Книги, Оранта, 2010. стор. 186;

(8).  Павло Тичина. «Із щоденникових записів» Київ «Радянський письменник» – 1981 стор. 27;

(9).  Там само стор. 29 – 33;

(10).  П. І. Іванченко «Спогади» ЦДАМЛМУ, фонд 389, опис 1, справи 32 стор.139;

(11).  Павло Тичина. «Із щоденникових записів». Київ «Радянський письменник» – 1981;

(12).  Там само стор. 31;

(13).  Там само стор. 32;

(14).  school.xvatit.com › Гіпермаркет знань › Українська література;

(15). «Олександр Саєнко». «Видавництво ім.. Олени Теліги.  Київ, 2003, стор. 373, 375;

(16).  Катерина Кричевська – Росандич. «Мої спогади» Родовід 2006. стор. 21 – 39;

(17).  http://www.sviato.in.ua/names_o.php;

(18).  Катерина Кричевська – Росандич. «Мої спогади» Родовід 2006. стор.37;

(19). Там само стор. 35;

(20). Там само стор. 35;

(21).  Церква Олександра Невського стояла край Маріїнського парку на розі Липської вулиці. Зруйнована 1935 р.;

(22).  «Катерина Кричевська – Росандич. «Мої спогади» Родовід 2006. стор. 35;

(23). «Катерина Кричевська – Росандич. «Мої спогади» Родовід 2006

(24). Павло Тичина. «Із щоденникових записів». Київ «Радянський письменник» – 1981, стор. 32

(25).  Там само, стор. 37;

(26).  Зустріч з дочкою КІНГівця, kneu.edu.ua/ua/student_life/art/literaturnyj_klub.../zustrich;

(27). ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича;

(28). «Ні слова про спокій. Василь Елан-Блакитний. Спогади. Матеріали». Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1989. В ній опублікована стаття Л.Є Вавчик-Блакитної «Життя неспокійне й прекрасне», стор.  63 – 79;

(29). Там само стор. 67; 

(30). Там само стор. 68;

(31). krasnews.at.ua/news/pavlo_tichina_i_let_it_be/2011-01-27-780;

(32).  «Ні слова про спокій. Василь Елан-Блакитний. Спогади. Матеріали». Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1989. В ній опублікована стаття Л.Є Вавчик-Блакитної «Життя неспокійне й прекрасне», стор. 7.

 

 

комментарии
Календарь
27/04

27 квітня в Dymchuk Gallery Bird in Flight відкриває виставку переможниці премії «Укрсучфото» в номінації «Відкриття року» Яни Кононової — «Under the weather». Ідіома ...

27/04

Виставка RENOVATION в БУХТА art space на першому поверсі Річкового вокзалу представить роботи 12 українських художників, фотографів та скульпторів, які були визнані найкращими з-поміж 190 претендентів ...

01/05

1 травня о 19:00 у Хлєбзаводі відбудеться відкриття виставки «Хроніки неоголошеної (гібридної) війни. Або Ватна бухгалтерія» Олега Харча. Книга художника є текстовим колажем достатньо ...

ФОРМА ОБРАТНОЙ СВЯЗИ
Проверочный код *
Восстановить пароль
Для восстановления пароля введите адрес электронной почты, указанный Вами при регистрации. Вам будет отправлено письмо с дальнейшими рекомендациями.
Если у Вас возникли вопросы, свяжитесь с нами по телефону: 044-331-51-21
Авторизация
Регистрация
* Обязательно для регистрации на ресурсе
** Обязательно для выставления лотов
Пароль должен иметь длину не менее шести знаков; содержать комбинацию как минимум из трех указанных ниже знаков: прописные буквы, строчные буквы, цифры, знаки препинания; не должен содержать имени пользователя или экранного имени.
Проверочный код
правила ресурса *
условия аукциона **